Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

– Бо я не ти! Не збираюся… брати гріх на душу. Віднайду скарби, віддам їх такому… який уб’є покидька, підлоту і зрадника, – патякав, сам себе не чув. Але вірив – так і буде.

Гоцик примружив очі, схилив голову набік.

– І де ті скарби? – запитав хижо.

– В Іспанії, – ляпнув Ілія.

Ляпнув і вжахнувся. Матір Божа! Що він коїть? А в голові уже ліпився план: до біса вигадані скарби. Поки йтимуть, Ілія дочекається глухої ночі, коли Гоцик спатиме міцно і беззахисно. Поцупить мамину шкатулку і золото… Золото! У зливку, певно, з півкіло чи ще більше! Ілія втече та так сховається – Гоцик нізащо не знайде. Чи сам прикінчить Гоцика. Ні! Страшно! До поліції звернеться: мовляв, емігрант нелегальний… Хай його заберуть, а Ілія врешті купить замок на високому березі біля моря. Там поселиться найкрасивіша панянка, і кожної ночі, а то і вдень…

– Іспанія? – голос Гоцика вирвав Ілію з мрій. – Де саме?

– В Андалусії…

Гоцик задумався. Усміхнувся раптом зачудовано. Перед очі – сумний сірий кінь на Паниному подвір’ї… Тільки раз у житті і бачив справжнього андалусійця.

– Шістдесят відсотків, – не видав несподіваного хвилювання.

– Брате… – Ілія затремтів: план діяв! – Я… завинив перед тобою. Все віддам. Тільки не покинь мене… – Додав щиро: – Без тебе так самотньо.

– Умовив. Гляну на Андалусію дорогою. Однаково мені в Португалію… Не оминути.

– Що там, в Португалії? – запитав Ілія одними вустами. Одне тільки й втямив: тактично – виграв. Тільки б стратегічно не програти!

– Мати, – сказав Гоцик. – До матері йду. По борщ…

Частина друга

Скарб

І лія наївно сподівався: довгий шлях швидко змотає Гоцика. Однієї ночі скине рюкзак з плечей, звалиться без сил, стулить очі й нізащо не почує, як Ілія тихо і хижо вкидає під футболку чорну лаковану шкатулку і немалий зливок. Та клята, покоцана горами Європа видушувала завзяття з самого Ілії. Першим падав на траву. Просився: перепочинок, ноги не йдуть.

Корективи у мандри внесла не тільки тепла середземноморська весна – Гоцик. Постановив упевнено:

– Досить людям голову морочити. На природі ночуватимемо.

Ще поблизу Марселя викинув нафіг з рюкзака теплу куртку, светри, шалик, шапку.

– Тільки плечі відтягують!

– Але за літом осінь… Згодиться, – Ілія не позбувся речей. Тягнув важкий рюкзак з теплим одягом, а того таки немало.

– Нове куплю, – легковажно відповів Гоцик.

Тринькав грошики з чорної шкатулки – два спальники придбав, похідний посуд, сухе паливо.

– Відчуй себе туристом, Іліє, – усміхався скептично, спостерігаючи, як той безпорадно вошкається над сухими гілками, сподіваючись запалити багаття.

Врешті-решт сам видобував вогонь, топив очі у червоному полум’ї. «Коли ж ти уже заснеш?» – Ілія не зводив очей з важких Гоцикових рук: тягнувся до вогнища, підправляв гілки, аби краще розгорялися. І засинав у сподіванні, що наступної ночі вже точно не проґавить…

А шлях заманював усе далі. У Марселі Гоцик довго вивчав мапу, подався до гавані, роззнайомився там з таким собі мсьє Гюра, хазяїном невеличкого моторного катерка. Години зо три жестами бурхливо сперечався із ним, врешті вдарили по руках, пішли пити пиво у найближчий генделик.

– На морську хворобу не страдаєш? – запитав Гоцик Ілію, коли увечері – п’яний-веселий – повернувся до лавки під кипарисами, де Ілія зранку чекав на нього. Пояснив: – Завтра відпливаємо.

– Куди? – запитав ошелешений Ілія.

– Я планував морем одразу до Андалусії дістатися, але домовився – тільки до Перпіньяна.

– Це де?

– На кордоні з Іспанією.

Гоцик дістав шкатулку, вигріб з неї усі гроші, перерахував.

– Блін! Трохи не вистачає… – зиркнув на Ілії уважно. – У кишенях щось маєш?

Ілія давно засвоїв: Гоцикові брехати не можна. Мовчки дістав з кишені останні п’ятдесят євро. Гоцик усміхнувся:

– Починаєш вичавлювати із себе бухгалтера? Нормально!

Наступного ранку Ілія розгойдувався в каютці невеликого моторного катерка, що сунув Ліонською затокою в бік французько-іспанського кордону, боровся з приступами відчаю і нудоти, і від тої хитавиці до біса сильно хотілося… жінку. Ілія думав про те, що проміняв би усе золото на одну ніч з красивою, а може, й не дуже, панянкою. Певно, так і вчинить, коли забере у Гоцика золото…

Гоцик стирчав на палубі, хапав ротом буйні морські вітри, реготав, коли бризки били в лице. Ілія бачив його крізь невеличке віконце. Дивився і вже не розумів: любить чи ненавидить цю сильну безшабашну людину. Ілія хотів би… все золото. І отакого вірного товариша, бо бували дні, коли щастя розквітало в Іліїній душі тільки від того, що товче пилюку разом із Гоциком.

Відвернувся. Заплющив очі, намагаючись намалювати в уяві пишні форми голої жіночої краси. Та раптом згадав тихий голос у нічній темряві, гіркий плач Міліци з роду Црноєвичів. Чому ж він довго не згадував про неї?!

Підхопився. Обережно стукнув пальцем по правому вуху.

– Горане… Горане! Ти тут?

У вусі зітхнув тарган.

– Чув? – запитав безбарвно.

– Я можу щось зробити?! Для тебе.

Печальна історія кохання воїна з роду Івановичів і гордовитої красуні з царського роду Црноєвичів перекреслила випестуваний віками ідеал всепоглинаючої любові милих італійських Ромео і Джульєтти. Померти разом? Та це ж втіха! Вічно жити і ніколи не зімкнути вуста…

Сльози підступили до очей. Ілія мотнув кучерявою башкою.

– Горане. Не мовчи… Ти ж… сильний. Невже у тебе немає найменшого шансу… померти?!

– Мізерний…

– Який?

– Сконати від стуку серця закоханого юнака, який знехтує життям і помре заради кохання.

Ілія уявив, як його серце розривається від любові, як падає у чорну прірву… Знітився.

– Тоді тобі треба пошукати інше житло, – порадив відверто. – От Гоцик… Переберися до нього. Я… навряд стану тобі у пригоді.

– Знаю, – прошепотів Горан. – Скоро піду. Не прощатимуся. Одного дня ти гукнеш: «Горане!» – та ніхто не відповість. Знатимеш – я уже далеко.

Ілія зітхнув зажурено.

– Кохання… Хіба воно варте таких мук?

Горан не відповів, наче щойно покинув свій прихисток. Ілія ще не знав: більше ніколи не почує тихого шепоту у правому вусі.

Гоцик сподівався: приємна морська прогулянка до Перпіньяна – лише початок. Перетнуть кордон – без проблем закрокують іспанськими шляхами під вибагливі гітарні переливи, що долинатимуть з навколишніх селищ. Та закінчувався квітень, сонце на небесах уже смажило яєчню і чим далі на південь, тим спекотнішими ставали дні.

– Сієста, – оголошував спітнілий Гоцик, коли годинник лише наближався до одинадцятої.

Зупинялися у найближчому гаю, біля прохолодного потічка чи просто посеред скель Піренейських гір. Валялися до задушливих сутінків, аби підвестися, зробити ще хоч невеличкий