Читати книгу - "Завоювання Плассана"

посміхалася. З близькими приятелями Муре був відвертіший: він казав, що оті бісові попи роблять усе не так, як інші люди; розповідав усякі подробиці, як абат п’є, як він розмовляє з жінками, як він сидить, розставивши коліна, ніколи не покладе ногу на ногу; в ці невинні історійки він вкладав усю розгубленість вільнодумця, що вперше зіткнувся з довгою до землі, таємничою сутаною священика.

Вечори минали один по одному, настав лютий. У своїх розмовах з Мартою абат Фожа старанно уникав питання про релігію. Одного разу вона сказала йому майже весело:

— Ні, пане абат, я не побожна, я не часто ходжу до церкви. Що ви хочете? В Марселі я була дуже зайнята; тепер мені ліньки виходити з дому. Та, правду кажучи, мене й не виховували побожною, моя мати казала, що бог — у нас самих…

Священик мовчки похилив голову, показуючи цим, що в такій обстановці він воліє не говорити про ці речі. Проте якось увечері він намалював картину нежданої допомоги, яку подає стражденним релігія. Йшлося про одну жінку, яку тяжкі злигодні довели до самогубства.

— Даремно вона так зневірилася, — сказав своїм проникливим голосом священик. — Вона, звичайно, не знала, яку розраду дає молитва. Я часто бачив жінок, що приходили до нас в сльозах, пригнічені горем, а йшли назад з покорою, якої марно шукали десь-інде, з радісним бажанням жити. Це тому, що вони стали навколішки і зазнали щастя упокорення в тихому куточку церкви. Вони поверталися знову, забували все і віддавалися богові.

Марта задумливо слухала абата; в його останніх словах бриніла обіцянка неземного блаженства.

— Так, це, мабуть, велике щастя, — прошепотіла вона, наче сама до себе. — Я іноді думала про це, але завжди мені ставало страшно.

Абат дуже рідко порушував такі теми, зате він часто говорив про милосердя. У Марти було дуже добре серце. Сльози навертались їй на очі, коли вона чула розповідь про найменше нещастя. А йому, здавалось, було приємно бачити, як вона вся тремтить від жалю. Щовечора він розповідав їй якусь нову зворушливу історію, він знесилював її, загострюючи в ній до краю почуття милосердя. Робота падала їй на коліна, вона стискала руки і з скорботним обличчям дивилась на нього, слухаючи жахливі подробиці про людей, що вмирають з голоду, про нещасних, яких злидні штовхають на злочин. В такі хвилини вона належала йому цілковито, він міг би зробити з нею все, що хотів. І часто в такі моменти вибухала сварка між Муре і пані Фожа з приводу неправильно об’явлених «чотирнадцяти королів» або взятої із зносу карти.

В середині лютого одна сумна подія-приголомшила весь Плассан. Виявилося, що цілий гурт молодесеньких дівчат, майже дітей, тиняючись без нагляду по вулицях, вдався в розпусту; йшлося не тільки про хлопців одного з ними віку, називали й деяких досить поважних осіб.

Марта цілий тиждень була тяжко вражена цією історією, що набрала широкого розголосу; вона знала одну з цих нещасних — білявеньку дівчинку, яка доводилася небогою куховарці Розі і якій вона частенько дарувала що-небудь. Марта казала, що її аж дрож проймає, як тільки вона згадає оту бідолашну дитину.

— Дуже шкода, — сказав якось увечері абат Фожа, — що в Плассані немає такого закладу, який існує в Безансоні.

Марта закидала його запитаннями, і він розповів, що то за заклад. Це було щось на зразок притулку для дочок робітників — від восьми до п’ятнадцяти років, — яких батьки залишали вдома самих, ідучи на роботу. Вдень дівчата шили, увечері батьки, повертаючись з роботи, забирали їх додому, Таким чином діти бідняків виростали, маючи перед собою найкращі приклади, далеко від спокус життя. На думку Марти, це була великодушна ідея. Поступово вона так захопилася нею, що тільки й говорила про необхідність заснувати в Плассані такий притулок.

— Його можна було б присвятити пречистій діві, — вкрадливим голосом говорив абат Фожа. — Але скільки труднощів треба подолати! Ви не уявляєте собі, яких зусиль вимагає навіть найменше добре діло. Щоб здійснити його, треба мати серце матері, гаряче, самовіддане серце.

Марта опускала голову, дивилася на Дезіре, що спала коло неї, і відчувала, що сльози набігають їй на очі. Вона розпитувала, яких заходів треба вжити, які кошти потрібні на обладнання притулку, які можуть бути витрати на рік.

— Хочете мені допомогти? — несподівано якось увечері спитала вона священика.

Абат Фожа урочисто взяв її руку, затримав на хвилинку в своїй і пошепки промовив, що в неї душа найпрекрасніша з усіх, які він досі зустрічав.

Він погоджувався, але цілком покладався на неї. Вона мала знайти в місті дам, щоб утворити комітет, зібрати підписи, одно слово, взяти на себе всі делікатні деталі такої справи, як заклик громадськості до милосердя. І він призначив їй на завтра побачення в церкві св. Сатюрнена, щоб познайомити її з єпархіальним архітектором, який зможе краще за нього обчислити суму витрат.

Цього вечора, лягаючи спати, Муре був у дуже доброму гуморі: він не дав пані Фожа виграти бодай одну партію.

— У тебе дуже щасливий вигляд, люба моя, — сказав він дружині. — А ти бачила, як я її посадив, хоч у неї було п’ять карт однієї масті? Насилу отямилася бабка!

Побачивши, що Марта виймає з шафи шовкову сукню, він здивовано спитав її, чи не збирається вона завтра кудись піти. Він нічого не чув з її розмови з абатом.

— Так, — відповіла вона, — мені треба побувати в кількох місцях; у мене завтра побачення в церкві з абатом Фожа в справах, про які я тобі потім скажу.

Він стояв перед нею приголомшений і вдивлявся в її обличчя, щоб зрозуміти, чи не глузує вона з нього. Потім, не розсердившись, сказав своїм звичайним насмішкуватим тоном:

— Диви-но, такого я ще не бачив. Тепер ти вже пнешся в святенниці.

VIII

На другий день Марта пішла спершу до матері, розповіла їй, яку благодійну справу вона задумала, і мало не розгнівалась, коли та, всміхаючись, похитала головою. Марта дала їй зрозуміти, що вона не має в серці милосердя.

— Це ідея абата Фожа? — раптом спитала Фелісіте.

— Так, — здивовано пробурмотіла Марта, — ми довго з ним обговорювали це. Звідки ви знаєте?

Пані Ругон лише знизала плечима, не даючи відповіді. Потім заговорила жваво.

— Ну що ж, моя люба, ти маєш рацію. Тобі треба чимсь зайнятись, і те, на чому ти спинилась, дуже добре. Мені завжди було боляче, що ти сидиш замкнена у цьому похмурому, наче склеп, будинку. Тільки на мене ти не розраховуй, я