Читати книгу - "Сніговик"

Відповів гугнявий голос і одразу сказав назву клініки.

– Боргхільд на місці? – запитав Харрі.

Ніякої Боргхільд там не було.

По другому номеру такий само гугнявий автовідповідач дав зрозуміти, що з усіх питань треба звертатися у певний час, протягом усього двох годин, і сьогодні вони вже запізнилися.

По четвертому номеру голосок, який цвірінькав і майже сміявся, відповів те, на що Харрі й сподівався:

– Так. Це я.

– Доброго дня, це старший інспектор Харрі Холе, Поліцейське управління Осло.

– Дата народження?

– Народився я, пригадую, навесні, але не про мій день народження мова. Швидше про вбивство. Ви, ймовірно, вже читали сьогоднішні газети. Мене цікавить, чи приходила до вас Сильвія Оттерсен протягом останнього тижня.

На тому кінці дроту стало тихо.

– Секундочку, – відповіла вона.

Харрі почув, як вона підвелася і, знову взявши слухавку, відповіла:

– Шкода, пане Холе. Відомості про пацієнтів не підлягають розголошенню. І я гадаю, поліції це відомо.

– Нам це відомо. Але, якщо не помиляюсь, пацієнтами є її доньки, а не сама Сильвія.

– Все одно. Інформація, яку ви запитуєте, опосередковано може розкрити ім’я пацієнта нашої клініки.

– Йдеться про вбивство, нагадую.

– А я нагадаю вам, що поліція може приїхати до нас із ордером. Можливо, в нашій клініці надто ретельно підходять до збереження конфіденційної інформації про пацієнтів, але це – нормальна річ.

– Нормальна річ?

– Так. Це пояснюється специфікою клініки.

– Що за специфіка?

– Пластична хірургія. Подивіться наш сайт.

– Дякую, я гадаю, що вже досить дізнався.

– Як завгодно. – І вона поклала слухавку.

– Ну і? – спитала Катрина.

– Юнас та двійнята були в одного й того самого лікаря, – сказав Харрі, відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. – А отже, ми натрапили на слід.

Харрі відчув особливе натхнення, воно приходило до нього щоразу, коли він починав відчувати, що звір близько. А після натхнення приходило Велике Наслання – це щось зовсім інше, щось більше. Почуття, яке вбирало в себе все: закоханість та наркотичний чад, сліпоту та зіркість, здоровий глузд та божевілля. Від колег він час від часу чув вислів «нерви натягнуті, як струна», але Наслання – це щось зовсім інше, щось значно більше. Він ніколи нікому не розповідав і навіть не робив спроб проаналізувати цей стан. Не насмілювався. Все, що він знав про нього, – він допомагав йому, вів його, був паливом для тієї роботи, якою він займався.

– І що далі? – поставила питання Катрина.

Харрі розплющив очі і проїхався на своєму кріслі:

– А тепер ми займемося шопінгом.

Крамниця «Taste of Africa» – «Смак Африки» – знаходилася на найжвавішій торговій вулиці району Майорстуа, на Бугстадвейєн. Але позаяк вхід до неї ховався у провулку, здавалося, що ти десь на околиці.

Харрі з Катриною увійшли до крамниці під дзенькіт дверного дзвоника. Притлумлене, точніше, недостатнє освітлення, строкаті, грубої роботи килими, просторий яскравий одяг, візерунчасті подушки, журнальні столики, наче щойно зрубані просто в джунглях, і високі тонкі фігури людей та тварин, вирізані з дерева. Усе це було розставлене та розвішане без особливого порядку: цінників не видно, товари стоять парами, як звірі у Ноєвому ковчезі. Коротше кажучи, приміщення більше скидалося на виставку, а не на магазин. І це враження тільки підкреслювала неприродна тиша, яка панувала, коли двері нарешті зачинилися і дзвоник замовк.

– Що вам потрібно? – пролунав голос з кутка крамниці.

Харрі пішов на звук. У глибині крамниці було тихо. За величезним дерев’яним жирафом він зі спини побачив жінку: вона стояла на стільці, освітлена єдиною голою лампочкою, й чіпляла на стіну страшну чорну маску з дерева.

– У чому справа? – запитала жінка не обертаючись.

Судячи з інтонації, вона здогадалася, що до крамниці завітав зовсім не покупець.

– Ми з поліції.

– Он воно як.

Жінка повернулася, промінь світла впав їй на обличчя, і серце в Харрі завмерло, а сам він позадкував. Це була… Сильвія Оттерсен.

– Щось не так? – запитала вона, й між скельцями окулярів прорізалася зморшка.

– Ви… хто?

– Ане Педерсен, – відповіла вона і тільки тут помітила очманіле обличчя Харрі. – Я сестра Сильвії Оттерсен. Ми двійнята.

Харрі закашлявся.

– Це старший інспектор Харрі Холе, – почув він голос Катрини Братт за своєю спиною. – А я – Катрина Братт. Ми сподівалися тут знайти Ролфа.

– Він у похоронному бюро.

Ане зам’ялася, і тієї ж миті кожен зрозумів, що всі одночасно подумали про одне: як можна поховати тільки голову?

– І на пост заступили ви? – прийшла на допомогу Катрина.

– Так, – посміхнулася Ане Педерсен й обережно спустилася зі стільця, усе ще тримаючи маску в руці.

– Святкова маска чи зображення духа? – запитала Катрина.

– Святкова, – відповіла та. – Хуту. Східне Конго.

Харрі поглянув на годинник:

– Коли він повернеться?

– Не знаю.

– А є припущення?

– Я ж сказала, я не…

– Чудова маска, – перервала Катрина. – Ви самі їздили до Конго і купили її там, адже так?

– Як ви здогадалися? – здивовано подивилася на неї Ане.

– Я помітила, що ви тримаєте її так, щоб не затуляти ані очей, ані рота. Ви поважаєте духів.

– А ви цікавитеся масками?

– Трохи, – відповіла Катрина і показала на чорну маску напівлюдини-напівзвіра з приробленими маленькими ручками та ніжками. – А це, мабуть, маска кпелі?

– Так. Із Берега Слонової Кістки. Сенуфська.

– Маска судді? – Цього разу Катрина простягнула руку до брудної шерсті якоїсь тварини, яка звисала по боках лисини з кокосового горіха, прикріпленого до верхньої частини маски.

– О, та ви багато знаєте, – посміхнулася Ане.

– То це суддівська маска? – запитав Харрі.

– Еге ж, – відповіла Ане. – В Африці такі маски не просто порожній символ. У племені лу людина, яка носить таку маску, автоматично отримує владу судити та карати. І ніхто її авторитет не поставить під сумнів: маска дає їй владу.

– А ось там, біля дверей, я бачила дві маски смерті, – сказала Катрина. – Просто розкішні.

– У мене їх кілька, – посміхнулася у відповідь Ане. – З Лесото.

– Можна подивитися?

– Звісно. Зачекайте тут.

Вона зникла, а Харрі подивився на Катрину.

– Я подумала, що так буде простіше знайти з нею контакт, – відповіла вона на його запитливий погляд. – Перевірити, чи нема в них сімейних таємниць, розумієш?

– Розумію. І найкраще це зробити саме тобі.

– Добре. Бо тобі треба багато чого встигнути.

– Я буду в себе. Якщо з’явиться Ролф Оттерсен, швиденько витруси з нього все, що стосується лікарської таємниці.

Харрі кинув погляд на ніби шкіряні людські обличчя, що висіли біля дверей, – зморщені або волаючі – і вийшов. Про себе він вирішив, що схожий на них.

Елі Квале котила візок