Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— То ми заходимо чи як?
— Так, — підтвердила француженка. — Ми заходимо.
Лаура з Ріно прослизнули досередини та причинили за собою двері.
Колишній програміст підвівся. Аліна забилась у найвіддаленіший куток житлової кімнати і, схлипуючи, намагалася тремтячими пальцями набрати на смартфоні номер 102.
— Якого хріна ви приперлися?! — Тимур збагнув, що говорить українською. Скреготнув зубами. Подумав, що фраза «Why the fuck have you come?!» недостатньо відобразить його теперішній настрій, через що прогорлав: — I FUCKIN’ HATE YOU![43] — тоді повернувся до Аліни: — Поклади телефон. — Дружина не відреагувала. Пішов виклик. — ПОКЛАДИ ТЕЛЕФОН, ТРЯСЦЯ!
Кліпаючи очима, обрамленими перелякано вигнутими півмісяцями брів, вона неохоче натиснула «Відбій». Француженка зазирнула до кімнати, примирливо підняла руки, виставивши долоні вперед, і поцікавилася:
— Ви говорите англійською?
Аліна кивнула.
— Пробачте, що вдерлися до вас. Ми не мали наміру вас налякати.
Аліна чула її, але дивилась на велетня, який скидався на найманого вбивцю.
— Запевняю, що вам немає чого боятися, — продовжувала заспокоювати Лаура. — Ми не завдамо шкоди, ми просто хочемо поговорити.
— Хто це? — напружено повторила запитання Аліна. Жінка зверталась до Тимура і тому сказала українською.
Той не відповів. Лише сердито сопів і спопеляв ґевала поглядом.
З інтонації Лаура здогадалася, яке питання поставила Аліна Коршак. Француженка стримано всміхнулася:
— Моє ім’я Лаура Дюпре, я — психіатр, а це — преподобний Ріно Ґроббелаар. Ми працювали з вашим чоловіком у серпні 2009-го.
— Це правда? — Аліна штрикнула очима Тимура.
— Так, — зітхнув той.
— То чому ви вломлюєтеся до нас, наче терористи? — Аліна нарешті перейшла на англійську. Жінка поволі опановувала себе, істеричні нотки в голосі стихали, поступаючись місцем розлюченим.
— Бо він не бере трубку, — Ріно насупився і тицьнув пальцем у бік Тимура.
— Що? — скривилася Аліна.
— І взагалі, що такого ми зробили? Я був змушений! Якби я вчасно не втрутився і не притримав двері, потім довелося б їх вибивати, а тому… — Ріно, зрозумівши, що лепече щось не те, заглухнув на півслові та знічено почервонів.
Лаура Дюпре смикнула бровою та похитала головою. Ситуація починала скидатись на розборки між дітлахами в дитсадку.
Психіатр повернулася до Тимура.
— Поговоримо?
Припертий до стінки, українець опустив голову.
— Не тут.
— Я розумію, — вона метнула швидкий погляд на Аліну. (Цікаво, як воно: жити з людиною, якій не можеш розповісти про свій найбільший кошмар?) — Ми приземлились у Борисполі опівдні і з того часу нічого не їли. То, може, десь повечеряємо? Я пригощаю.
— О’кей, — буркнув Тимур. — Почекайте за дверима, я вдягнуся.
Ґевал підозріло прискалив праве око. По тому зиркнув повз Тимура на вікно кухні, яке було видно з коридору. Тимур простежив за його поглядом.
— Ти що — ідіот? — зневажливо скрививши губи, просичав українець. — Ми на сьомому поверсі. Ти гадаєш, я хочу втекти через вікно?
Наступної миті вони зустрілися поглядами і раптом збагнули, що думають про одне й те ж — про Долину Смерті, селище Сан-Педро, похмуру печеру на плато Ель-Татіо, засотану пилом лабораторію програмування в «NGF Lab». А також про те, що за кілька днів можуть вляпатись у халепу, через яку пожалкують, що ввечері 16 січня не виплигнули, тримаючись за руки, з вікна Тимурової квартири.
Ріно Ґроббелаар першим відвів погляд і вийшов із квартири. Лаура Дюпре, ще раз прошепотівши слова вибачення Аліні, шмигнула за ґевалом. Тимур почовгав до шафи по одяг.
— Я піду з тобою, — сказала Аліна.
— Ні.
— Упевнений? Ти трохи дивно відреагував, коли їх побачив.
«І „дивно“ — це, мабуть, не те слово», — додала подумки вона.
— Я все владнаю сам, — чоловік, спохмурнівши та дивлячись кудись убік, одягав сорочку. — Не переймайся. Просто… вони з’явилися так несподівано. Не очікував, що вони приїдуть і відшукають мене. Я взагалі не уявляв, що коли-небудь їх побачу, — він вийшов у коридор, накинув куртку та почав узуватися. — Я ненадовго. Повечеряю з ними і до півночі точно повернуся.
Перед виходом Аліна поцілувала його в щоку та зачинила двері.
Ріно та Лаура чекали на вулиці перед під’їздом.
Порівнявшись із Лаурою, але не обертаючись до неї, Тимур роздратовано зронив:
— Який, у біса, преподобний?
— От і я так кажу, — тихо, щоби не почув ґевал, згодилася Лаура.
Утрьох вони закрокували вулицею Ванди Василевської у напрямку метро «Політехнічний інститут».
ХX
П’ятниця, 16 січня, 18:09 (UTC +2)
Ресторан «Пиваріум»
Київ, Україна
Тимур завів француженку та південноафриканця до ресторану «Пиваріум» на другому поверсі будинку за номером 31 на проспекті Перемоги. Собі взяв пиво, Лаура обмежилася супом-пюре з броколі та цвітної капусти і салатом «Марсель», зате Ріно замовив курячий бульйон, теплий салат із курячою печінкою, міланський шніцель та овочі на грилі.
— А пика не трісне? — спитав українець, коли принесли страви. Ґевал не реагував, тож Тимур тицьнув пальцем у білий комірець, що виглядав із светра Ріно. — Що це за маскарад?
Здоровань узявся з насолодою сьорбати бульйон, замість нього відповіла Лаура:
— Ріно тепер священнослужитель.
— То це не жарт? — Тимур удавано розсміявся. — Дивні діла Твої, Господи, дивні. Як мені тепер тебе називати? Ти ж уже більше не Хедхантер, правда? Містер Ґрулебабар? Чи як там тебе? Це точно твоє справжнє прізвище? Хоча, ти знаєш, ні, я звертатимусь до тебе не так. Відтепер величатиму тебе не інакше, як помазаник Божий, — чоловік повернувся до француженки і, знущаючись, пошепки поцікавився: — Він справді преподобний?
— Більш-менш, — ствердила психіатр.
Ріно — так само мовчки — перейшов до салату з курятиною. «Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить»[44].
Українець зухвало зиркнув на амбала:
— То що, помазанику, ти більше не лаєшся? Ти тепер не скажеш «гівно», навіть якщо тобі напхають його до рота? — (Ріно не реагував.) — Ти думаєш, якщо начепив на себе цю білу штуку, то можеш косити під святошу? Ти б ще балетну пачку та пуанти напнув, а потім розповідав усім, що ти — прима-балерина.
Ґевал різко припинив чвакати. На вилицях, немов льодяні тороси, збурилися м’язи. Ґрулебабара, гівно і помазаника Божого він ще стерпів, а от приму-балерину…
— Заспокойтесь! — Лаура поклала долоню на передпліччя Ріно. — Ви наче малі діти, слово честі. Ми не для цього тут зібралися, — вона сердито зиркнула на Тимура: — Тебе це теж стосується. Ми пролетіли десять тисяч кілометрів, щоб тебе побачити, можеш принаймні нас вислухати?
— Я вас сюди не запрошував, — ледь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.