Читати книгу - "Острів Дума"

— 17 —

На зворотнім шляху ми зупинилися біля крамниці «Art&Artifacts», і поки скуплялися, я спитав у Джека, чи знає він якісь арт-галереї в Сарасоті.

— Ще б пак, бос. Моя матінка працювала в одній такій, вона зветься «Ското». Це на Палм-авеню.

— Це повинно мені про щось говорити?

— Це найкрутіша галерея серед мистецьких закладів цього міста, — пояснив він, і додав: — Я маю на увазі, в гарному сенсі. І люди, що нею заправляють, теж хороші... принаймні вони завжди добре ставилися до моєї матінки... хоча, ну, розумієте.

— Розумію, хоча це найкрутіша галерея.

— Так.

— Це означає високі ціни?

— Там тусується еліта, — він промовив це урочисто, але коли я вибухнув реготом, приєднався до мене. Гадаю, саме того дня Джек Канторі перетворився з мого тимчасового помічника мені на приятеля.

— Тоді годиться, — сказав я. — Бо ж, поза всякими сумнівами, я сам належу до еліти. Погодься, синку.

Я задер руку і Джек ляснув об мою долоню своєю.

— 18 —

Ми повернулися додому і він допоміг мені затягти до Великої Ружі мою здобич — п’ять пакунків, дві коробки і дев’ять нап’ятих підрамників. Сливе на тисячу доларів покупок. Я сказав, що нагору ми занесемо їх вже завтра. Малювання було останнім з того списку занять, якими я волів би займатися цього вечора.

Я пошкутильгав через вітальню до кухні, маючи намір зліпити собі сандвіч, але помітив блимання вогника на автовідповідачі. Я подумав, що, може, то Ілса, може, вона хоче повідомити, що її рейс відкладено через погодні умови або технічні проблеми.

То не була Ілса. Голос, хоча по старечому надтріснутий, звучав приємно, і я вмить здогадався, хто це. Я в’яв побачив перед собою ті величезні сині кеди, що покоїлися на блискучому підніжжі її крісла-візка.

— Вітаю вас, містере Фрімантле, на острові Дума. Приємно було вас побачити того дня, на жаль недовго. Дехто гадає, що юна леді, котра була тоді з вами — ваша дочка, судячи з вашої схожості. Ви відвезли її в аеропорт? Дехто сподівається, що так.

Пауза. Я чув її голосне дихання, напівзасапаний віддих людини, котра, скоріш за все, більшу частину життя провела в дружбі з цигаркою. Відтак вона заговорила знову.

— Беручи до уваги той факт, що острів Дума ніколи не був щасливим місцем для дочок.

Я завважив, що уявляю собі Ребу в дуже недоречному тенісному платтячку, в оточенні маленьких ворсистих м’ячиків, і їх все прибуває більше з кожною новою хвилею.

— Дехто сподівається, ми познайомимося з часом. До побачення, містере Фрімантле.

У телефоні клацнуло. Я залишився сам на сам з безупинним мурмотінням мушель під будинком.

Починався приплив.

Як намалювати картину (ІII)

Залишайтеся голодним. Це було дієвим для Мікеланджело, це було дієвим для Пікасо, це діє на сотні тисяч художників, котрі роблять свою справу не з любові (хоча вона й може відігравати якусь роль), але заради того, щоб мати їжу в себе на столі. Якщо бажаєте відтворювати світ, використовуйте свій апетит. Дивно? Нічого дивного. Голод — найлюдськіше з почуттів. Нема істот безталанних, це я вам кажу, але талант — дешевка. Талант жебрачить. Голод — ось поршень мистецтва. А що маленька дівчинка, про яку я вам розповідав? Вона знайшла свій талант і застосувала його.

Вона думає — Годі вже валятися у ліжку цілий день. Я йду до Татової кімнати, до Татового кабінету. Інколи я кажу кабінет, інколи — кобелет. Там є велике красиве вікно. Мене садовлять на стилет. Я дивлюся на все-все. На пташок й інше красиве. Занадто красиве, як на мене, тож я жмурюся. Якісь хмаринки з крилами. У деяких сині очі. Кожного разу, як сідає сонце, я плачу, бо жмурюся. Мені болить дивитися. Боляче мені всій. Я ніяк не можу розказати, що я бачу, і від того мені жмурно.

Вона мислить — ЖМУРНО, а правильне слово ЖУРНО. Це таке відчуття, коли садовлять на стилет.

Вона мислить — Аби ж то я могла зупинити цей біль. Аби я могла його випісяти. Я плачу і прошу прошу прошу когось сказати те, що я не можу вимовити сама. Няня не може помочи. Коли я кажу «Колір!», вона лапає себе за лице й каже: «Завжди таке було, завжди таке буде». Великі дівчатка теж не помагають. Я так гніваюся на них, чому ви мене не слухаєте, ви великі ЗЛЮКИ! Аж ось одного дня приходять близнючки, Тесі й Ло-Ло. Вони по-особливому балакають між собою, по-особливому слухають мене. Спершу вони мене не розуміють, а тільки потім. Тесі приносить мені папір. Ло-Ло приносить мені олівець і я вимовляю «ові-лець!», і вони від цього полохають у донолі.

Вона мислить — Я МАЙЖЕ МОЖУ ВИМОВИТИ СЛОВО «ОЛІВЕЦЬ»!

Вона мислить — Я можу створити світ на папері. Я можу намалювати значення слів. Я бачу дерево, я створюю дерево. Я бачу пташку, я створюю пташку. Це приємно, як пити воду зі склянки.

Вона маленька дівчинка з забинтованою головою, в рожевому домашньому халатику, вона сидить біля вікна в кабінеті свого батька. Її лялька Новін лежить поряд на підлозі. В неї є дощечка, а на дощечці аркуш паперу. Їй щойно вдалося нарисувати пазуристу лапу, яка дуже схожа на суху гілку сосни за вікном.

Вона мислить — Мені потрібно ще паперу, будь ласка.

Вона мислить — Я ЕЛІЗАБЕТ.

Це ніби знову повернути собі язика після того, як гадалося, що він закляк навіки. І навіть більше того. Краще того. Це її дарунок самій собі — ЕЛІЗАБЕТ. Навіть з тими першими навдивовижу зухвалими малюнками вона напевне зрозуміла, що саме відбувається. І захотіла ще більшого.

Її хист був голодним. Такими є всі найкращі — тай найгірші — обдаровання.

4 — ДРУЗІ З СЮРПРИЗАМИ

— 1 —

У перший полудень Нового року я прокинувся після короткого, проте освіжаючого сну, з думкою про особливу мушлю — помаранчеву з білими цяточками. Не знаю, чи вона мені просто наснилася, але мені захотілося таку мати. Я був готовий розпочати експерименти з фарбами і гадав, що таку помаранчеву мушлю було б доречно втулити до якогось із заходів сонця на Мексиканські Затоці.

Я пішов уздовж пляжу в південному напрямку в компанії своєї власної тіні й