Читати книгу - "Колекціонер"

Вона виставила мене цілковитим дурнем. Я розумів, про що вона думала, вона думала, що саме через це я завжди ставився до неї з такою повагою. Я хотів це зробити, хотів показати, що я це можу, тож довести, що моя повага — це справді повага. Я хотів, щоб вона побачила, що я це можу, тоді я хотів сказати, що я не збирався цього робити, що це занадто низько і для мене, і для неї, що це огидно.

Ну от, ми якийсь час просто лежали, і я відчував, що вона зневажає мене, що я в її очах ненормальний.

Урешті вона встала з дивана, стала навколішки біля мене і погладила по голові.

— Це з багатьма чоловіками буває, то дрібниці, — послухати її, так у неї величезний досвід.

Вона пішла назад до каміна, надягла свій халат і сіла біля мене, спостерігаючи. Я вдягнувся. Я сказав їй, що знав, що ніколи цього не зможу зробити. Я вигадав довгу історію, щоб вона мене пожаліла, брехливу від початку до кінця, не знаю, чи вона мені повірила; про те, що я можу відчувати кохання, але не займатися ним. Що саме тому я мав залишити її в себе.

— Але тобі хіба зовсім не приємно мене торкатися? Здається, тобі сподобалося цілуватись.

Я сказав:

— То вже потім…

— Мені не слід було так тебе хвилювати.

— Ти тут не винна, — пояснив я. — Я не такий, як усі. Мене ніхто не розуміє.

— Я розумію.

— Я про це мрію, — сказав я. — Але це не може стати дійсністю.

— Як Тантал, — вона пояснила, хто це.

Вона довго мовчала. Мені захотілося дати їй хлороформу. Знести її донизу, та й по всьому. Я хотів побути сам.

— Який це лікар сказав тобі, що ти ніколи не зможеш?

— Та просто лікар, — то я їй збрехав. Звичайно, я з жодними лікарями не радився.

— Психіатр?

— В армії, — сказав я. — Психіатр.

— А які мрії в тебе були щодо мене?

— Усякі.

— Не еротичні?

Їй не слід було так поводитися. Не слід було так багато про це розпитувати.

— Що я обіймаю тебе, — сказав я. — І все. Що ми спимо поряд, а надворі дощ і вітер чи щось таке.

— Може, ти зараз хотів би так спробувати?

— Це нічого не дасть.

— Я зроблю так, якщо ти хочеш.

— Не хочу, — заперечив я. — Краще б ти цього не починала.

Вона мовчала, здається, цілу вічність.

— Чому, як ти гадаєш, я це зробила? Просто щоб утекти?

— Не через кохання, — припустив я.

— То сказати тобі? — вона встала. — Ти маєш зрозуміти, що сьогодні я принесла в жертву всі свої принципи. Так, щоб утекти. Про це я теж думала. Але я справді хочу тобі допомогти. Ти маєш у це повірити. Хотіла показати тобі, що секс — це просто така сама справа, дія, як і всі інші. Це не брудно, просто двоє людей забавляються тілами одне одного. Як танець. Як гра, — здається, вона гадала, що я маю щось сказати, але я дав їй можливість говорити далі. — Я для тебе роблю те, чого для жодного чоловіка не робила. І я вважаю, що ти дечим мені зобов’язаний.

Я, звичайно, розкусив її гру. Вона дуже майстерно загортала те, чого вона справді хоче, у багато слів. Намагалася переконати мене, що я справді чимось їй зобов’язаний, наче не вона все це почала.

— Скажи що-небудь, будь ласка.

— Що?

— Ну що ти хоча б розумієш, про що я говорю.

— Розумію.

— І все?

— Я не хочу говорити, — відмовився я.

— Ти міг би мені сказати. Зупинити мене ще на початку.

— Я намагався, — сказав я.

Вона стала навколішки біля вогню.

— Просто фантастика. Ми зараз далі одне від одного, ніж будь-коли.

— Раніше ти мене ненавиділа. Тепер, гадаю, ти мене ще й зневажаєш.

— Мені тебе шкода. Мені шкода тебе — і за те, що ти такий, і за те, що не бачиш, хто така я.

— Я можу бачити, хто ти, — сказав я. — Не думай, що не можу.

Я говорив різко, з мене було годі. Вона швидко глянула навколо, тоді схилилась і затулила руками обличчя. Мабуть, вдала, що плаче. І врешті тихо сказала:

— Будь ласка, відведи мене вниз.

Ми пішли вниз. Коли ми зайшли до неї, вона розвернулась, а я зібрався йти, розв’язавши їй руки.

— Ми бачили одне одного оголеними, — сказала вона. — Ми не можемо більше бути далекі одне від одного.

Коли я пішов, я немовби збожеволів. Не знаю, як пояснити. Усю ніч не спав. Весь час повертався до тієї миті, як я тоді стояв і лежав без одягу, що я робив і що вона, напевно, подумала. Я так і бачив, як вона там, унизу, з мене сміється. Щоразу, коли я про це думав, мені здавалося, що я червонію всім тілом. Я не хотів, щоб ця ніч закінчувалася. Я хотів, щоб сонце ніколи не сходило.

Я ходив верхнім поверхом кілька годин. Урешті я сів у фургон і поїхав до моря, дуже швидко, мені було все одно, що буде.

Я міг би зробити що завгодно. Міг би її вбити. Усе, що я зробив пізніше, я зробив через цю ніч.

Це було майже так, ніби вона була дурна, просто дурна. Звичайно, насправді вона така не була, просто вона не знала, як мене любити. Вона могла мені зробити приємно багатьма іншими способами.

Вона як усі жінки, у неї те саме на думці.

Я більше її не поважав. Це мене надовго розлютило.

Бо я міг це зробити.

На ті фотографії (що я зняв, приспавши її) я інколи дивився. Міг проводити час із ними. Вони ніколи зі мною не сперечалися.

Про це вона так і не дізналася.

Ну от, наступного ранку я пішов униз, і все було, немовби нічого й не сталося. Вона ані словом про це не обмовилася, я теж. Я приніс їй снідати, вона сказала, що з Льюїса їй нічого не треба, пішла походити зовнішнім підвалом, тоді я знову її замкнув і пішов. Власне, я мав поспати.

Увечері