Читати книгу - "БЖД"

динилася навсібіч, наче дев'яностолітня колгосп­ниця, що приїхала з села до міста в першу-ліпшу найдешевшу аптеку й загубилася в підземці... І от вона дивилася й думала: чого я навіть у дитинстві забирала життя в цих ублюдків, чого я не могла бодай пару місяців походити на курси скаутів... тоді б мене принаймні привчили брати з собою крейду, аби ставити позначки на стінах коридорів і на дверях палат... А що робити тепер? Де вихід із цього грьобаного госпіталю?

Я не був дев'яностолітньою колгоспницею, а тим паче смертю, проте навіть не припускав, що в цій лікарні стільки коридорів. Адже палата мого тренера була відразу біля сходів. Думаю, лі­карі спеціально помістили його саме туди, інак­ше б наші перекачані пацики ніколи б його не знайшли. І кому б він тоді розповідав про сто­метрівку на універсіаді в 78-му? І от я сунув цими коридорами, у своїх трофейних кімнатних кап­цях тридцять шостого розміру, і шукав номер потрібної палати, навіть не уявляючи, що роби­тиму потім, коли її знайду. «Якщо в цих коридо­рах водяться тверезі санітари, – думалось ме­ні, – якщо вони не вимерли, як динозаври, чи не полетіли у вирій, як теплолюбиві птахи, вони обов'язково подумають, що я дебіл, який утік із відділку для імбецилів і тепер вештається по­верхами. Тоді вони вдягнуть на мене гамівну со­рочку й... прощавай, абсолютна свободо, хай на­віть я не знаю, що з нею робити».

«Хоча ні, не все так погано, – виправдовував­ся я, – вони ж можуть сприйняти мене за лікаря,

я ж у білому халаті врешті-решт». Проте ці кап­ці, ці блядські капці тридцять шостого розміру з ведмедиками, все одно мене видадуть! «Това­ришу, – скажуть санітари, – на вас капці три­дцять шостого розміру, до того ж із ведмедика­ми, маємо підозру, що ви імбецил, а ще від вас штиняє канабісом...» Якусь мить я навіть зби­рався їх зняти, але потім зрозумів, що, штиняю-чи канабісом у самих шкарпетках, виглядатиму не менш підозріло.

Я зовсім був зневірився, але нумерація палат раптом налагодилася. «Можливо, за мене почав молитися сам Біл Даун», – подумав я й почав під­свічувати собі запальничкою, бо забрів у зовсім темний закуток. Як не дивно, відсутність світла діяла на мене заспокійливо, принаймні в темряві буде не так легко помітити, що я в довбаних кап-і іях із ведмедиками. Не знаю чому, але вони мене просто вбивали. Присвітивши на двері останньої и цьому коридорі палати, я зрозумів, що та, яку н шукаю, має бути відразу ж за поворотом. Зро­бивши кілька кроків, я опинився в новому кори­дорі, який закінчувався великим, майже на всю стіну, вікном. У його сірій квадратурі хтось сидів, і'ож я не придумав нічого кращого, як дмухну­ти на свою запальничку й піти до цієї самотньої постаті.

– Привіт, – прошепотіла вона голосом біляв-ки з телефонної служби довіри, коли я нерішуче спинився за кілька метрів, бо хтозна, а раптом це ще одна вгашена санітарка, – знаєш, а в тебе ібіса кумедні капці...

—Ти що, як кішка, вміст бачити в темря­ві? – здивувався я.

—Ні, вони тут одні на всіх відвідувачів... – пояснила Анжелік.

Це трохи вибило мене з колії, але я все ж та­ки згадав, чого прийшов, і спитав: -Ну?

—Що ну?

—Ти ж обіцяла розказати, що робити зі свобо­дою...

—Підійди ближче, – попрохала вона.

Я підійшов до неї майже впритул і, зазирнув­ши їй в очі, спитав, згораючи від нетерплячки:

—То що мені в біса з нею робити?

—Ось що, – сказала вона, притягла мене до себе за дуркуватий білий халат і жадібно, але водночас запаморочливо-ніжно, припала своїми вустами до моїх пошерхлих і пропахлих канабісом губ.

Гадаю, не варто розповідати, як довго й нудно я шукав вихід із цього химерного лабіринту. Я, на­че привид, тинявся коридорами й нарешті геть ви­падково дістався рятівної прикордонної тумбочки. Там я обережно взув свої левіси, зняв халат, а капці поставив біля санітарки. Та звела на мене свої ка­ламутні очі й укотре спитала:

—Ти хто?

—З днем народження! – відповів я, дістав з-за пояса банан і добродушно простягнув їй.

—Будь людиною, у вас там що, самі гестапів­ці? – каже Ікарус геть ошелешеному оператору

мобільної компанії, послугами якої ми користу­валися, аж доки в нас не скінчилось бабло й нам не сказали СВАБОДЄН, – у мене тачка заглухла в полі, в тачці вагітна дружина, до пологового ЗО кілометрів, на рахунку нулі, січеш?! Ти хочеш взяти на себе такий гріх? Чуєш, я тебе з-під зем­лі дістану, якщо моя дружина народить посеред поля...

—Гаразд-гаразд, – белькоче оператор у шо-ці, – давайте я викличу вам швидку...

—Не треба нам швидкої, просто подзвоніть моєму другові й скажіть, аби набрав мене, я ж ні­чого більше не прошу!

—Як я його? – питає Ікарус, скинувши опе­ратора з лінії...

—Якби твоя дружина справді народжувала посеред поля, – відповів я, – ти б до цього не додумався...

По цих словах наш дружбан справді пере­дзвонив.

—Харе рама, – сказав я.

—І кому це там приспічило народжувати в таку рань посеред поля? – невдоволено поці­кавився він.

—Нікому, – поспішив пояснити я, – у нас нулі на мобілі, довелось розвести оператора...

—Тобто ніхто не народжує? – перепитав він.

—Так, – згодився я, – жодних переймів...

—Гаразд, – відповів він, – я зараз дуже зай­нятий, передзвоню за півгодини.

—Зайнятий, у таку рань?

– Так, зайнятий, чуваки, я сонце зустрічаю... От зустріну й передзвоню...

Це був наш старий кумпль Яцик, що рік тому став кришнаїтом і тепер, судячи з усього, як і ко­жен порядний кришнаїт, який переймався чис­тотою власної карми, кожного світанку зустрічав сонце, наче кохану на вокзалі.

І от ми теж дивимось у пробоїну вікна й спо­стерігаємо, як з-за байконура, новозбудованої церкви, повільно й обережно сходить сонце, так, немовби воно справді прибуло до незнайомого міста й тепер не знає, куди податись. Я дивлюся на нього й розумію, що якщо воно, тобто сонце, є, то все ще не так і кепсько. І що, зрештою, не так уже й погано прокидатися кожного ранку, диви­тися на нього й це розуміти. Усе-таки кришнаїти мудрі.

У Яцика було довбане життя, і кришнаїтом він став не випадково. Скажімо так, після всього, що він пережив, обернення в кришнаїтську віру – то найлегше, що могло з ним статися. Яцик був нор­мальним пацаном,