Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

— Як наш рабин… — замислено мовив Давид.

— Лулав, або пагін фініка, не має запаху, а лише солодкий смак — це ті люди, які поверхово знають Тору, але виконують заповіді Божі… Є ще люди, які самі не виконують заповіді, але вчать інших розуміти Тору — цим людям відповідає мирт, гарна рослина без смаку, але з духмяним запахом… А річкова верба і без смаку, і без запаху — це люди, які не вчать Тори й не дотримуються заповідей божих. Їхні листочки, що нагадують губи, — це ключ до молитви, і вони можуть ним скористатися. Але всі ці рослини ми в’яжемо в один букет, бо ми всі — люди, які мають допомагати одне одному.

— Ти все знаєш… Дякую тобі, мамо, за все-все на цьому світі, — пригорнувся Давид до матері. — Ти теж як етрог.

Естер приголубила сина, трішки помовчала й додала:

— Так і всіх людей можна поділити, незалежно від мови, віри… Просто не кожному приємно усвідомлювати, що робота його душі недостатня, і ховаються такі за дотриманням зовнішніх ритуалів… От Гіта з табору… Скільки вона допомогла… Та й життя своє разом із хусткою нам віддала… І хреста, як Шнітке, напоказ не виставляла, просто молилась… Бог у душі в неї жив…

Спекотний травневий день добігав кінця, небо затягнули високі сірі хмари з рожевим відблиском знизу. Той, хто хоч коли-небудь проводив цілісінький день у маленькому приміщенні, може собі уявити, як кортіло Давиду, Мірочці й Естер хоч на трохи вийти. До хліва, ритмічно поцокуючи, зайшла Козетта, потім поважно ступила Краса, за ними — Марія.

— Ось ми вже вдома і зараз вечеряти будемо, — присіла на маленький стілець і розпочала доїння. — Ой і важкий день сьогодні видався, — розпочала свої денні новини Марія. — Зранку хліб вчинила, уже допікається в печі, па-а-ахне на цілу хату, скоро скуштуєте; потім буряки треба було прополоти — просто на полі мусила лягати, щоб спину розрівняти… А вдень Краса як здуріла, — до лісу пішла, лісовичка ж ти моя… Уже і ягоди скоро будуть. Та ну їх, ті ягоди… — примовкла Марія.

Для Естер і Давида було великим щастям почути ці прості теревені: сила загостреної в темряві уяви переносила їх то в поле, то в ліс і дозволяла яскраво уявити всі прості образи недоступного для них наземного царства звичного життя.

— Ну, їжачки мої, їжте на здоров’я, — підняла Марія дошки.

— Спасибі тобі, наша рятівнице, — мовила Естер.

— Тітко Маріє, а ми зможемо сьогодні хоч на трохи вийти?

— Що, Давидку, ніженьки вже би побігли-побігли? — посміхнулася Марія. — А дівчинка що там наша — мовчить?

— Усе буде добре, молимось про її видужання…

— І я молюся… Бог нас почує, і буде наша Мар’янка щебетати, як та пташечка…

— Спасибі, Маріє…

— Ну, вже як добре стемніє, то обережно хтось вийдіть, добре роззирніться — тут усі хати далеченько, ми до цвинтаря найближче, а його ввечері всі минають… — зараз для нас то добре… Там і посидіти вночі можете, і походити… не бійтеся, ніц із вами не станеться… Живих треба боятися, а не мертвих… Тільки через дорогу баба Ганка живе, але вона з півнями лягає…

Уночі Давид обережно підняв дошки: Краса спокійно подивилася на нього великими вологими очима і навіть не піднялася; лише стривожено мекнула Козетта і в чомусь засумнівалися сонні кури. Хлопець обережно вийшов на вулицю — уже не світилося в жодній сільській хатині, і Давид повернувся за своїми. Нічне небо розрізали яскраві блискавки, але грому ще не було — наближалася гроза. Естер із дітьми тінями шмигнули до цвинтаря — він був метрів за двадцять від обійстя Врублевських. Нічне повітря було напоєне весняними пахощами різнотравного буйноцвіття — після цілісінького дня перебування в тісноті хлівної схованки кожен ковток свіжості ніс людей рікою неземного блаженства. Химерні польські надгробки й кремезні хрести в спалахах світла лишали в голові Давида фантастичні чорно-білі фотографії. Естер із Мірою присіли на лавочку перед якоюсь могилкою; м’який килим барвінку мереживним гаптуванням з’являвся під час спалахів.

— Боже, як добре, як гарно… Спасибі вам, мертві, що рятуєте нас, живих… Вибачте, що прийшли до вас уночі…

Давид відчував себе майже щасливим: йому хотілося підняти руки до неба й кричати: «Спасибі тобі, Боже, за цих два дні спокою, щастя й волі — дні нашого щастя». Естер, яка завжди боялася трьох речей: блискавки, кладовищ і щурів, — раптом зрозуміла, що цього страху більше нема, і щаслива посмішка не сходила з уст, і кожна клітинка тіла прагнула цієї життєдайної грози. Громовиця наближалася, і перші важкі краплини поспішили додолу — люди з задоволенням підставляли лиця весняному дощу. Блискавки навхрест краяли небо, наче небесні боги затіяли над селом гігантську космічну битву; звук і світло збіглися в часі — місцина опинилися в епіцентрі стихії.

— Міква… міква… — радісно шепотіла Естер, розтираючи небесну вологу по лицю.

— Міква, міква! — радісно підхопив Давид, скидаючи з себе сорочку. Щось напружено згадувала Мірочка, і струмки зливи намагалися вимити з дитячої голівки весь бруд перенесених бід і принижень.

— Міква, міква… — безперестанку кричав Давид, наче протягуючи тонку, давно забуту ниточку спогадів у вушко крихітної надії на краще…

І один день життя — це все ж таки життя, а це була ще й найщасливіша мить за останній час… Естер стояла, піднявши руки до неба, її вуста шепотіли молитви про спасіння, а Давид, радісний і збуджений, наче танцював між могилками. Живі, стоячи на мертвих, з усією силою відчуттів насолоджувалися кожною хвилиною свого життя, а присутність смерті додавала ще більше бажання жити.

— Жити, я хочу жити-и-и! — кричав небу Давид, і мовчазні цвинтарні символи смерті своїми антенами відсилали це прохання вище.

Танець життя на сільському кладовищі час від часу освітлювали феєричні спалахи, а грім наче відповідав: «Т-т-та-а-ак! Т-т-та-а-ак!» У баби Шо-Га на дощ боліли кості, і вона довго не могла заснути. Визирнувши у вікно, стара аж вклякла від страху: на цвинтарі, у спалахах блискавки, вона побачила щось та-а-аке… Якісь дві темні фігурки з піднятими руками дивно рухалися між хрестами: то з’являлись, то пропадали… Стара марно намагалися витерти шибку, а зовні по ній лило і лило…

— Здалося, шо… Чи ні? Видно, чорти з тією грозою з-під землі вилізли… Прости Господи, а може, то неупокоєні душі, га?.. Нє-є, здалося, здалося…

Стара, хрестячись і шепочучи щось, поплентала до ліжка.

Із червнем прийшли Зелені свята, або Трійця. Марія любила це свято: