Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

можна народити і, відповідно, прогодувати, а чи вже чоловіку до жінки — зась, і доводилось відлученому хлопові задовольнятися спогляданням чужих жіночок у звабливій позі прополювання городів… Та й кожна жінка в селі жартувала, що найкращий коханець — це город: і пози різні, і сім потів зійде… Корова керувала, коли вставати, коли лягати; корову треба доїти й виганяти — світанок і схід сонця, корови йдуть на обід — перша година, корова йде до стайні — захід сонця… У травні й червні весь люд із мурашиною наполегливістю сновигав із косами та вилами по пасовищах і узліссях — та ж молоко в корови де? Правильно — на язиці! І посаг дівчини теж визначався рогатими му-му…

Чи то корова дійсно розуміла людську мову й вбирала в себе філософські речі Марії, які вислуховувала під час доїння, чи то Бог посилає нам споріднені душі не тільки серед людей, а й серед тварин, та характером Краса вдалася у свою господиню: була переповнена власною гідністю й незалежністю, яку охоче демонструвала і людям, і посестрам по пасовищу. Гордо несла своє велике тіло туди, куди її кликав апетитний трав’яний запах, відмахуючи хвостом усі словесні претензії сільських пастухів, бо бити її прутиком, як інших, вони не відважувалися: Краса не втікала, як решта, а розверталася, приймаючи позу бойового іспанського бика, і довго спідлоба дивилася розумними великими очима на своїх мучителів — після такого гіпнозу ті починали, як буддисти, вірити в реінкарнацію людських душ у тваринні… Марії вона була і годувальницею, і хоч німою, але порадницею: жінка коло неї роздумувала про все на світі, і Краса, як істинний психолог, мовчала, а чуючи запитальну інтонацію, видавала вологими оксамитовими губами шумний подих, який правив Марії за знак того, що вона на правильному шляху. Краса відчувала свою вищість над людьми, які її оточували й залежали від неї майже в усьому: по-панськи неквапно вона виходила з хліва, трохи роздумувала, чи підходить їй сьогодні погода, домагалася смачного окрайця для заохочення і неохоче виходила до менш гонористих коліжанок по паші…

Тепер не тільки Степан і Марія, а й сільська королева корів Краса була утаємничена у велику справу порятунку безневинних людей, і ті теж цілком залежали від неї: для Естер із дітьми вона була їжею, захистом-оберегом і теплом. Марії, яка зранку зачепила її звичним «Но, Красо, вставай», під розумним і ображеним поглядом корови аж соромно стало за свою безцеремонність:

— Ти ж наша хороша, мамуся ти наша, вставай, уже сонечко зійшло, пастися підемо… тільки людей нагодуємо, — такі слова краще вплинули на Красу, і вона дозволила себе доїти.

— Як спалося? — підняла дві дошки Марія. — Не холодно?

— Усе добре, Маріє, спасибі.

— Тримайте хліб і до хліба, — Марія подала невеликий бідончик із молоком. — Будете, пробачте за слово, як їжаки: ті вдень сплять, а вночі ходять, але з кращим доглядом… Ми з Красою вам його обіцяємо… Так, Краса?

Корова шумно видихнула, в усьому погоджуючись з обожнюваною господинею.

— Ну, а як там наша Мар’янка? — заглянула в підпіл Марія.

Уперше за рік Мірочка виспалась у теплі і в товаристві лише рідних людей, а зараз, роблячи ковток за ковтком, наче прислухалася до давно забутого смаку справжнього молока. Для Давида цей сніданок видавався найсмачнішою їжею в світі.

— Степан казав, що все в таборі добре; подумали, що ви втопились у болоті; дасть Бог, не шукатимуть більше. Лише одну циганку розстріляли — за якусь хустину… Добре, піду я.

Марія старанно заправила дошки на місце, на них кинула жмутик соломи — нічого ззовні не видавало сховок.

У напівтемряві по обличчю Естер потекли сльози: «Гіта… Так ось за що вона дякувала… Хороша людина була…» Жінка сиділа, обійнявши Мірочку, і пестила дочку по шовковистому після нафтової купелі волоссю — вона пам’ятала слова доктора Ляндесберга про те, що час, ласка і спокій — найкращі лікарі для донечки. Тепер вони мали досить часу — аж до невідомості, і лише необережність могла його різко обірвати.

Давид сидів і думав, як сильно змінилося їхнє життя. Ще до війни вони були найщасливіші люди на землі: робили, що хотіли, мали повну сім’ю, власне житло, власну думку, вірили й будували плани на майбутнє. Ще вчора вони були як робочі віслюки… Хоча ні, до робочої худоби краще ставляться… Сьогодні вони майже вільні, але тільки від каторжної праці… Учора вони бачили сонце, а від сьогодні — тільки місяць… Учора їхнє життя залежало від волі Шнітке, а сьогодні — Марії та Степана…

— Мамо, а чому люди такі різні, якщо Бог, що їх створив, один?

— Усе залежить від сили їхньої віри, сину… Це як коріння, яке живить душу і вчинки. Людина без віри — як перекотиполе: несе його вітром хтозна-куди, і всяке сміття на нього намотується.

— А от дивись… Пригадай, скільки і серед євреїв було таких, хто нас і бив, і принижував, пам’ятаєш, там, у гетто, — а я з ними в синагозі молився… І Шнітке на шиї мав хрестика — я бачив, коли він обливався водою… І Марія зі Степаном — теж християни…

— Так, заповіді Бог дав і для християн, і для іудеїв однакові, це правда… А люди різні чому у своїх вчинках?.. Коли селянин сіє, то насіння, хоч і одне, але по-різному родить на різних полях… В одних воно пускає сильне коріння, і все, що робить людина, — це як крона, що розвинулася від нього: у когось — сильний дуб, у тіні якого відпочине й інша душа, а в іншого — отруйний олеандр, бо собі добре, решті — отрута… От дивись, ми троє зараз неначе святкуємо наш Суккот, або свято куренів. Хоча воно восени і лише тиждень, для нас воно триватиме більше… А ти, до речі, не забув, чому його святкують?

— Ні, звісно, не забув: ми проводимо сім діб у куренях, згадуючи про той час, коли наш народ жив у пустелі після виходу з єгипетської неволі…

— Так, Давиде, і ми вийшли з неволі, і це наш курінь, і навколо теж майже пустеля… Так от, ти знаєш, що в Суккот має обов’язково бути букет із чотирьох рослин…

— Так, це… дай пригадаю, бо в нас у Львові вони всі не росли, лише верба… Ага, пригадав: етрог, фінік, мирт.

— Так, синку, а знаєш, чому саме вони? Бо це є символи людей за силою їхньої віри, — продовжувала мати. Етрог подібний до лимона, має чудовий запах і смак — це