Читати книгу - "Зима наближається"

Пригадаймо лише найочевиднішу суперечність, доступну на той час: якщо мішки були наповнені цукром, чому аналіз на місці показав гексоген та чому ФСБ швидко забрала мішки в Москву для подальшої перевірки, якщо вони знали, що то цукор? Поступово було зібрано достатньо доказів та нестиковок, щоб перетворити жахливу теорію змови про агентів у російському уряді, які масово вбивають людей із політичною метою, на справу, яку дуже важко спростувати, спираючись на факти. Наприклад, з’явилися дані про те, що деякі солдати з розташованої неподалік частини раніше спотикалися об мішки з-під цукру з «дивною речовиною», що виявилася гексогеном.

Колишній агент ФСБ Олександр Литвиненко на основі глибокого розслідування й аналізу цієї справи створив приголомшливу книгу «ФСБ підриває Росію». Пізніше, у 2006 році, того самого Литвиненка, який став запеклим критиком Путіна, було вбито в Лондоні рідкісною радіоактивною речовиною — полонієм-210. Незалежний слідчий ФСБ у цій справі Михайло Трепашкін був заарештований за тиждень до початку слухань та ув’язнений на чотири роки. 2000 року російська Дума двічі відхилила законопроекти про парламентське розслідування подій у Рязані. Усі докази та внутрішні документи щодо цього були потім закриті на підставі грифу таємності на сімдесят п’ять років. Хоча я й припускаю, що в більшості народжених у тоталітарній державі могла розвинутися здорова параноя, та все це здається надмірною реакцією як на три мішки цукру.

Звичайно, уряд спростовував будь-яке припущення, що вибухи були спеціальною операцією «під чужим прапором» із заподіянням шкоди самим собі, щоб посіяти в людях страх та ненависть. Щоправда, на той час ця теорія не набула великої популярності всередині Росії, адже сама думка про це була занадто жахливою. 2000 року ідея, що уряд здатен на масові вбивства своїх людей, була надто шокуючою. Але на 2002 рік 40 відсотків росіян уже вірили, що до вибухів житлових будинків були причетні сили безпеки[22]. Тоді ми мали вже більше інформації про рязанську справу та, що більш важливо, про Володимира Путіна. Підозра, що режим Путіна не має алергії на кров росіян, підтвердилася появою даних про масштаб руйнувань у Чечні, а потім і жорстоким втручанням уряду в ситуаціях із заручниками «Норд-Осту» та Беслана у 2002 та 2004 роках.

Схожа ситуація була й на Заході: хоча повідомляли про величезні невідповідності в офіційній версії подій у Рязані, ніхто просто не хотів чути правду. Це типова позиція для зручного боягузтва. Якщо ви визнаєте жахливу правду, то маєте діяти, тому простіше ігнорувати факти, прикидатися, що вони є «суперечливими», та казати, що ви «занепокоєні» цими «голослівними твердженнями». Цей фарс особливо доречний, коли ви почуваєтеся зобов’язаними удавати, що винний є вашим союзником і діє з найкращими намірами. Наприклад, європейські держави все ще не бажають визнати, що Путін оголосив війну в Україні. Навіть коли російські військові, без сумніву, збили цивільний авіалайнер над окупованою Східною Україною, представники ЄС, здається, ладні заперечувати провину Росії, як це роблять і самі росіяни. Адже, повторюся, якби вони визнали правду, то мали б діяти, а діяти ніхто не хоче.

І тому популярність Путіна продовжувала зростати. До жовтня 1999 року він уже випереджав надію опозиції Євгенія Примакова (одного з найбільш вдалих із багатьох колишніх прем’єр-міністрів Єльцина), був підтриманий Комуністичною партією та впливовим мером Москви Юрієм Лужковим. Вибори були призначені на червень, але Путіну не довелося довго чекати, перш ніж сісти в президентське крісло.

Проте спочатку були ще парламентські вибори в грудні, і на той час склалося відчуття, що росіяни вперше прийшли на виборчі дільниці так, як це робили в інших демократичних країнах: просто проголосувати за кандидатів, які найкраще уособлювали їхні погляди. Усі попередні вибори відбувалися в атмосфері кризи, особливо відчайдушна битва Єльцина за збереження влади 1996-го. Новосформований блок «Единство», зібраний урядом лише трьома місяцями раніше та схвалений Путіним, почувався цілком добре; достатньо добре, щоб завадити контролювати Думу комуністам.

Я відчував оптимізм, ґрунтований на порівняно нормальній картині виборів. У перегонах лідирували ефективні та дорогі політичні кампанії, відомі особистості й чинні члени Думи, а громадськість демонструвала здоровий консерватизм, обираючи вже знайомих чортів. Як я жартував тоді, поява агресивної телереклами й наклепів показувала, що ми, росіяни, швидко вчимося жити за американськими стандартами виборчої кампанії.

Мене непокоїло те, що Захід усе ще не показував ознак розробки тривалої стратегії щодо Росії. Збирався він поводитися з російським народом, як із дорослими людьми, здатними почути болючу правду, чи, може, західні лідери й далі говоритимуть через наші голови? Допомога й розуміння щодо Чечні були важливими, але не за рахунок примирення з антидемократичними практиками та просто-таки епічною корупцією.

Жахливі проблеми Росії не збиралися нікуди зникати за одну ніч. Як і більшість спостерігачів усередині та ззовні Росії, мене передусім хвилювали вже звичні небезпеки: корупція, неефективність і бюрократія, що ускладнювали просування вперед будь-якого уряду. Незважаючи на сподівання, що більш темні, більш ідеологічні виклики залишилися позаду, через кілька днів після виборів я натякнув на свої сумніви в статті для «Волл-Стрит Джорнал». Я писав: «Немає жодних гарантій, що націоналізм вдасться взяти під контроль і він не підніметься настільки, щоб затьмарити ліберальні реформи. Кадебістські корені пана Путіна та сильна військова підтримка можуть легко виявитися зобов’язаннями, подолати які буде надто важко»[23].

Як виявилося, я був наполовину правий за кожним пунктом. Спочатку Путін відмовився від ліберальних реформ, просто викинув їх за ворота. Після цього він лише відроджував націоналізм як політичний інструмент, коли це служило його меті. Військові більше не були таким чинником політики, як протягом тривалого часу раніше, а кадебістські корені Путіна стали якраз тим, що визначало майбутнє його самого та Росії.

Після вибухів житлових будинків, що роздмухали полум’я помсти, наступ на Чечню набрав сили. У грудні почалась облога Грозного, що тривала два місяці. Коли все було скінчено, приїжджі журналісти могли описати чеченську столицю лише як місце, що виглядало гірше за Берлін у 1945-му. Там не залишилося жодного цілого будинку, що у 2003 році дало Грозному сумнівний титул ООН «найбільш зруйнованого міста на землі»[24].

Наслідки для людей були не кращими. По всьому регіону були розсіяні біженці, які жили в просто неможливих умовах. Російські війська ув’язнювали людей без суду й слідства. Тортури й убивства полонених були звичайним явищем. За словами надзвичайно хороброї російської журналістки Анни Політковської, яка щомісяця відвідувала Чечню під час другої війни, події там були «чіткою, очевидною, неймовірною всесвітньою зрадою людських цінностей. Декларація прав людини,