Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

Ґеральт покрутив головою. Солдат накрив трупи рядном, витер руки об каптан.

— Ідіть, — сказав. — Нема чого тут стояти, до коменданта вас поведу. Хворою наш десятник займеться, якщо впорається. Уміє припалювати і зшивати рани, кості складати, так, може, й ліки зуміє змішати, хто його зна, він хлоп файний, горець. Ходімо, пане відьмаче.

У хаті митника, задимленій і холодній, власне тривала жвава, галаслива дискусія. Коротко стрижений рицар у кольчузі й жовтій туніці покрикував на двох купців і економа, за чим із досить байдужою й понурою міною спостерігав митник із перев’язаною головою.

— Сказав я — ні! — Рицар гепнув кулаком об розхитаний стіл і випростався, поправляючи ринграф[13] на грудях. — Поки не повернуться роз’їзди, ви мені звідси не рушите! Не будете гостинцями вештатися!

— Маю за два дні в Девоні бути! — дерся економ, підсовуючи під очі рицаря короткий різьблений кий із випаленим знаком. — Я колону веду! Якщо спізнюся, комірник мені голову відірве! Воєводі поскаржуся!

— А поскаржся, поскаржся, — насмішкувато сказав рицар. — І раджу, набий собі спочатку штани соломою, бо воєвода тебе в сраку копне. Але поки що я тут наказую, бо воєвода далеко, а комірник твій — гівно для мене. О, Уніст! Кого це ти привів, сотнику? Ще один купець?

— Ні, — відповів сотник неквапливо. — Це відьмак, пане. Імення його — Ґеральт із Рівії.

На здивування Ґеральта, рицар посміхнувся широко, підійшов і простягнув руку для привітання.

— Ґеральт із Рівії, — повторив, усе ще посміхаючись. — Я чув про вас, та ще й не з абияких вуст. Що вас сюди привело?

Ґеральт пояснив, що його привело. Рицар перестав посміхатися.

— Потрапили ви в поганий час. І в таку ж місцевість. У нас тут війна, пане відьмаче. По лісах вештається банда скойа’таелів, не далі як учора ми з ними схльоснулися. Я тут на підкріплення чекаю, та починаємо облаву.

— Із ельфами воюєте?

— Не тільки із ельфами. Що ж це, ви, відьмаче, про білок не чули?

— Ні. Не чув.

— Де ж ви останні два роки були? За морями? Бо в нас, у Кедвені, скойа’таелі подбали про те, щоб дізналися про них, так, непогано про те постаралися. Перші банди з’явилися, ледь війна із Нільфгардом запалала. Скористалися, прокляті нелюди, нашими проблемами. Ми ж на півдні билися, а вони в тилу партизанську війну розпочали. На те розраховували, що Нільфгард нас розчавить, почали про кінець людського панування кричати, про повернення старих порядків. Людей у море! Таке їхнє гасло, з таким убивають, палять і грабують!

— Це ваша вина й ваша тепер проблема, — відізвався похмуро економ, ударяючи об стегно різьбленим києм, ознакою своєї функції. — Ваша, вельмож та пасованих. Ви ж це нелюдів гнобили, жити їм не давали, то й маєте тепер. А ми туди завжди каравани водили, й ніхто нам не заважав. Військо нам не було потрібне.

— Що правда, то правда, — сказав один із купців, які сиділи на лаві й до тої пори мовчали. — Білки не страшніші від розбійників, що тут дорогами нишпорили. А за кого ельфи найперше взялися? Саме за розбійників.

— А що мені за різниця, хто мене стрілою з-за куща прострелить, лотр чи ельф? — сказав раптом митник із перев’язаною головою. — Стріха, як її мені посеред ночі над головою запалять, горить однаково, що їй за різниця, чия рука головню триматиме. Кажете, пане купцю, що скойа’таелі від розбійників не гірші? Лжу сказали. Розбійникам про здобич ішлося, ельфам — про кров людську. Дукати не кожен має, а кров у жилах — кожен. Кажете, що то вельможних проблема, пане економе? Ще більша це лжа. А лісоруби, на вирубці вистріляні, смолярі, на Буках посічені, хлопи з підпалених сіл — вони чим завинили перед нелюдами? Жили, працювали разом, по-сусідськи, а тепер стріла в спині… А я? У житті жодного нелюда не скривдив, а гляньте, лоба вищербили мені ґномським кордом. А якби не вояки, на яких ви гавкаєте, лежав би я вже під ліктем дернини…

— Власне! — Рицар у жовтій туніці знову гримнув кулаком об стіл. — Бережемо ми вашу паршиву шкіру, мосьпане економе, перед тими, як ви там кажете, пригнобленими ельфами, яким, як твердите, ми жити не давали. А я вам дещо інше скажу: занадто ми їх розпустили. Терпіли ми їх, як людей сприймали, як рівних, а вони тепер нам у спину б’ють. Нільфгард їм платить за те, головою закладуся, а дикі ельфи з гір — зброю дають. Але справжню опору мають вони серед тих, що й досі з нами живуть: серед ельфів, напівельфів, ґномів і половинчиків. Це вони їх ховають, годують, добровольців постачають…

— Не всі, — відгукнувся другий з купців, щуплий, із тендітним обличчям, зі шляхетними, воістину не купецькими рисами. — Більшість нелюдів білок засуджує, пане рицарю, і не хоче з ними нічого спільного мати. Більшість — лояльна і платить інколи за ту лояльність високу ціну. Пригадайте собі бургграфа з Бан Ард. Був напівельфом, а закликав до миру й співпраці. Загинув від стріли вбивці.

— Посланої, напевне, сусідом, половинчиком чи ґномом, який теж удавав лояльного, — сказав насмішкувато рицар. — Як на мене, то жоден із них не лояльний! Кожен із них… Гей! А ти хто?

Ґеральт озирнувся. Одразу за його спиною стояла Цірі, обдаровуючи усіх смарагдовим поглядом своїх величезних очей. Якщо йшлося про вміння безшелесного переміщення, то тут вона мала чималий прогрес.

— Вона зі мною, — пояснив він.

— Гм-м-м… — Рицар зміряв Цірі оком, після чого знову відвернувся до купця зі шляхетним обличчям, побачивши в ньому, очевидно, серйозного партнера для дискусії. — Так, пане, не говоріть мені про лояльних нелюдів. Усі вони є нашими ворогами, причому одні краще, а інші гірше вдають, що ними не є. Половинчики й ґноми жили серед нас століттями у, здавалося б, сякій-такій згоді. А вистачило, щоб ельфи підвели голову, як і ці інші також схопилися за зброю й пішли в ліси. Кажу вам, помилкою було терпіти вільних ельфів і дріад, їх пущі та гірські анклави. Їм того мало було, верещать тепер: «Це наш світ, геть звідси, приблуди». Боги, покажемо їм, хто піде геть, після кого ані слуху, ані духу не залишиться. Залили ми за шкіру нільфгардцям, а тепер візьмемося й за банди.

— Непросто дістати ельфа