Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Йолею?

— Нею. Якби моя мамка-годувальниця була на неї схожа, я б і досі висів під цицькою. Та дзуськи — моя мала вуса.

— Для кіз вуса — то звична справа! — вигукнув Пип. Вони з Греном саме виникли з-за рогу, тримаючи в руках довгі луки, а на спини закинувши сагайдаки стріл. — Де тебе носило, Смертяний? Ми тебе за вечерею шукали. Там без тебе ціле смажене теля лишилося нез’їдене.

— Не зви мене Смертяним! — Сем пустив повз вуха жарт про теля. Що з нього взяти, з того Пипа. — Я читав. Там була миша…

— Не згадуй мишей при Грені. Вони його жахають аж на смерть!

— Брехня! — обурено заперечив Грен.

— От приміром, де тобі з’їсти мишу — не подужаєш!

— Та я стільки подужаю, що ти не полічиш!

Скорботний Ед Толет зітхнув.

— Як я був малий хлопчина, ми їли смажену мишу лише на великі свята. Мені, як найменшому, лишався хвіст. А на хвості ж м’яса катма!

— Де твій лук, Семе? — запитав Грен.

Колись пан Алісер кликав його Бицею, та з часом прізвисько змінилося на Зубра, бо Грен і справді виростав дедалі більше схожим на цього звіра. Він прибув до Стіни величеньким, але вайлуватим, дебелим шиєю, широким спиною, червоним на обличчя… і вельми незграбним. Та відтоді все змінилося. Хай шия його ще червоніла, коли Пип дражнив приятеля якоюсь новою вигадкою, зате довгі години вправ з мечем та щитом зробили йому живіт пласким, руки — дужими та твердими, груди — широкими та м’язистими. Тепер він справді був могутній, як зубр — і так само кошлатий.

— Ульмер чекав тебе коло цілей.

— А, Ульмер, — присоромився Сем.

Чи не першим наказом Джона Сніговія на посаді князя-воєводи було запровадження щоденних вправ зі стрільби з лука для всієї залоги замку, навіть шафарів та кухарів. Він сказав, що попередні очільники Варти забагато уваги приділяли навчанню меча і замало — стрільбі. То була пам’ять про дні, коли з десяти братчиків щонайменше один був лицарем, а не так, як зараз — хіба один зі ста. Сем визнав, що наказ доцільний, але вправи з довгим луком ненавидів майже так само пристрасно, як видирання сходами догори. Коли він вдягав рукавиці, то нікуди не міг влучити, зате коли знімав, то мав пухирі на всіх пальцях. Небезпечна штука — луки. Одного разу Сем відірвав собі половину нігтя на великому пальці, коли натягав тятиву.

— Та забув я про Ульмера…

— Ти, Смертяний, розбив серце дичацькій принцесі, — мовив Пип. Останнім часом Вала взяла за звичку дивитися на них з вікна своєї келії у Король-Башті. — Все стоїть коло вікна, тебе виглядає.

— Та не виглядає вона! Що ти верзеш?!

Сем говорив з Валою лише двічі — маестер Аемон відвідував її, щоб перевірити, чи здорові немовлята. Принцеса була така вродлива, що Сем червонів, запинався і недоладно мимрив у її присутності.

— Чому б ні? — спитав Пип. — Вона хоче мати від тебе дітей. Може, нам краще кликати тебе Семом Спокусником?

Сем зашарівся. Він знав, що король Станіс має щодо шлюбу Вали свої наміри — дівчина була вапном, яким король хотів скріпити вибудуваний ним мир між північанами та вільним народом.

— Мені нема коли стріляти — я мушу йти до Джона.

— Джона? Якого ще Джона? Ми знаємо когось на ім’я Джон, га, Грене?

— Та це він про князя-воєводу.

— А-а-а, отого. Великого і жахливого Сніга-воєводу. То так і кажи. Але навіщо тобі його бачити? Він навіть вухами ворушити не вміє. — Пип заворушив своїми, щоб показати хист. Вуха в нього були таки чималенькі, ще й червоні з морозу. — Втім, ні — він тепер не той Сніг-воєвода, що був. Він Джон Сніговій, справжній князь-воєвода Нічної Варти, такий вельможний пан, що на нас йому і глянути гидко.

— Джон має обов’язки, — взявся захищати його Сем. — Йому ввірено цілу Стіну і все, що коло неї.

— Але ж він і друзям винен деякі обов’язки, хіба ні? Якби не ми, нашим князем-воєводою зараз був би Янос Слинт. А князь Янос вислав би Сніговія на розвідку голим верхи на миршавому віслюку. «Ану хутко скачи до Крастерового Дитинця, — сказав би Слинт, — і привези мені опанчу та чоботи Старого Ведмедя.» Це ж ми, не абихто, врятували його від такої долі. А тепер у нього забагато обов’язків, щоб посидіти з нами за келихом пряного вина коло вогню?!

Грен погодився з приятелем.

— Обов’язки чи ні, а надвір же він виходить! Завжди отут з кимось б’ється, мало не щодня.

Сем мусив визнати, що Грен має рацію. Одного разу, коли Джон прийшов спитати поради в маестра Аемона, Сем запитав його, чому він стільки часу марнує на бійку мечем.

— Старий Ведмідь, коли був князем-воєводою, то зовсім рідко брав меча до рук, — зауважив він.

У відповідь Джон пхнув руків’я Пазура Семові до руки. Дав відчути легкість, рівновагу, змусив покрутити клинок і побачити блиск рясиць у темно-димному металі.

— Валірійський булат, — мовив він, — викуваний чарами, вигострений до краю, майже незнищенний. Мечник має бути гідним свого меча, Семику. Пазур зроблено з валірійського булату, але ж мене — ні. Насправді Піврукому було легше вбити мене, ніж тобі — муху.

Сем віддав меча назад.

— Коли я пробую вбити муху, вона завжди тікає. Я ляпаю собі по руці, а потім мені болить.

Джон зареготав.

— Ну як скажеш. Нехай Кворину було легше вбити мене, ніж тобі — з’їсти миску вівсяної каші.

Вівсяну кашу Сем дуже полюбляв, а надто коли її присмачували медом.

— Вибачайте, не маю часу.

Сем покинув друзів і закрокував до зброярні, притискаючи книжки до грудей. «Я щит, що береже царину людей» — пригадав він і спитав себе, що б ті люди сказали, якби усвідомили, що захист їхньої царини покладено на плечі Грена, Пипа і Скорботного Еда.

Воєводську Вежу геть випатрав вогонь, Станіс Баратеон забрав собі за помешкання Король-Башту… відтак Джон Сніговій вселився до непоказних покоїв Донала Нойє позаду зброярні. Коли прибув Сем, звідти саме виходила Йоля, загорнута у його старого кобеняка,