Читати книгу - "Долі та фурії"

— Душ, — наказала Матильда. — Одягни ось це. І не ремствуй. У мене сюрприз.

Він послухався, але почувався погано, пояс був такий тугий, що просто врізався в шкіру. Вона всадовила його в машину, й вони вирушили крізь примарні роси, підсвічені світанком. Вона дала йому гарячий яєчний кекс із чудовим козячим сиром, помідорами й базиліком зі свого саду.

— А де Бог? — спитав він.

Вона сказала блаженно, широко розводячи руками:

— Скрізь.

— Ха-ха-ха. Дуже смішно, — сказав він.

— Твоє цуценя в сусідської дівчинки. Його скупають, будуть із ним няньчитися, ще й почеплять рожеві бантики на вушка. Не переймайся.

Він умостився зручніше й просто насолоджувався пейзажем. Ця безлюдна місцевість була підходяща для його настрою. Він задрімав і прокинувся на стоянці. Був чудовий яскравий ранок, виднілося гладке озеро, недалеко темніло щось схоже на величезний коричневий сарай.

Його дружина принесла кошик для пікніка на берег озера під вербу, таку старезну, що вона вже не плакала, а просто незворушно терпіла свою долю. Фаршировані яйця зі спеціями й шампанське, овочевий террін, фокачча, спечена Матильдою, сир «Манчего» і яскраво-червоні вишні з їхнього саду. Два крихітних тістечка-корзинки «блек-боттом» із шоколадом і вершковим сиром. У його тістечко була вставлена маленька свічечка, яку вона запалила.

Він задув її, загадавши для себе щось невимовне. Щось більш витончене, щось ближче його душі.

Хтось обійшов навколо будівлі, подзвонюючи у дзвіночок, і Матильда почала неквапом збиратися. Він спирався на руку дружини, як на милицю, йдучи до оперного театру галявиною, на якій була скошена трава й де-не-де шмигали польові миші.

Усередині було холодно, й навколо них було море білих волосин.

— Обережно, — прошепотіла Матильда йому на вухо, — геріатрія. Заразно, смертельно. Не дихай дуже глибоко.

Він уперше засміявся так, як уже, здається, не сміявся кілька тижнів.

Довгі, ніжні, безладні звуки налаштування струнних інструментів. Він міг слухати це приготування до музики годинами й піти, почуваючись оновленим, подумалося йому.

Бічні стінки оперного театру почали зсуватися, затуляючи залу від денного світла, бурмотіння стихло, на сцену вийшла диригентка і підняла руки. Вона кинула їх униз, щоб підняти на поверхню — що? Не зовсім музику. Звук. Терпкий, дивний, дикий; і все ж він поступово виокремлювався з какофонії й перетворювався на подобу мелодії. Ланселот нахилився вперед, заплющив очі й відчув, що пліснява, котра наросла на ньому за останні тижні, поступово зникає під дією цього звуку.

Опера називалася «Нерон». Події в ній розгорталися на тлі палаючого Рима, але вогонь був поза сценою, і це був не Нерон–імператор, а двійник–Нерон, Нерон — володар винних погребів, який міг би бути близнюком імператора і який жив у палаці під палацом короля. Це була не стільки історія, скільки поява величної постаті з глибин; вражала не стільки розповідь, скільки звуковий ряд. У Ланселота запаморочилося в голові. І це було справжнє визнання. Приголомшливо.

В антракті він повернувся до дружини, й вона усміхнулася йому, наче намагалася побачити його з якоїсь височини. Спостерігаючи, чекаючи, він прошепотів:

— О М, мені просто дух забило.

Двір, сліпуче сонячне світло, м’який прохолодний вітер у тополях. Матильда принесла їм газованої води. Якась жінка за столом у кафе впізнала його: останнім часом це траплялося все частіше. У нього в пам’яті був цілий класифікатор облич, і зазвичай він міг «вирахувати» людину за кілька секунд; але не цю жінку. Вона засміялася, запевняючи його, що вони не знайомі, вона просто бачила його профіль у журналі Esquire.

— Як мило, — сказала Матильда, коли жінка пішла до вбиральні. — Це також ціна слави.

Без сумніву, це були його люди, люди театру. Слід було очіку­вати, що хтось із них знає щось про нього, та все одно зашаріння цієї жінки «перед знаменитістю» задовольнило в ньому якусь потребу.

Інверсійні сліди в блакитному небі. Якийсь лід починав скресати в ньому.

Гарне скресання. Цього разу кістки цілі.

У другому акті сюжет був ще несподіваніший, симфонічна поема; танцівники виходили з мотузкою, уособлюючи вогонь. Відчувши на язиці гарячий присмак металу, він зрозумів, що прикусив губу.

Завіса. Кінець.

Матильда приклала прохолодні руки до його обличчя.

— О, — сказала вона, — ти плачеш.

Більшу частину дороги додому він проїхав із заплющеними очима не тому, що не хотів бачити свою дружину чи зелено-синьо-золотий день, а тому, що не хотів відпускати оперу. Коли розплющив очі, обличчя Матильди було засмучене. Він не пам’ятав, коли востаннє бачив її без усмішки. Світло було таке яскраве, що йому було видно дрібненькі зморшки на шкірі біля її очей і носа, тоненькі сиві волосинки у пишній шапці її волосся.

— Середньовічна мадонна, — промовив він. — Гуаш. У сяйві сусального золота. Дякую тобі.

— З днем народження, друже мого серця, — сказала вона.

— Це було щастя. Так. Ця опера змінила мене.

— Я сподівалася на це, — сказала вона. — Я рада, що так і склалося. А то ти вже почав перетворюватися на якогось зануду.

Догораюче сонце, як ефектний вибух грейпфрута. Вони милувалися ним, сидячи на веранді з іще однією пляшкою шампанського. Він узяв Бога й поцілував його в маківку. Йому хотілося танцювати, і він пішов у будинок, увімкнув запис групи Radiohead, витяг Матильду з крісла і притиснув її до себе.

— Дай-но я вгадаю, — сказала Матильда, притулившись щокою до його плеча. — Тепер ти хочеш написати оперу.

— Так, — сказав він, вдихаючи її запах.

— Тобі ніколи не бракувало амбіцій, — сказала вона й засміялася. І цей сумний сміх відбився від плитняку й дістав ширяючих навколо кажанів.

Тепер ті години, впродовж яких він нудився б, спостерігаючи під бубніння диктора, як гарують до сьомого поту інші люди, проходили в гарячкових пошуках. Всю ніч він читав усе, що міг знайти про цього композитора.

Якийсь Лео Сен. Прізвисько Сен, справжнє прізвище Саус, походить із санскриту й означає «армія», ним вшановували тих, хто робив гідну справу. Живе в Новій Шотландії. Новопосталий митець, написав твори, які виконують лише впродовж останніх шести років, порівняно молодий. Утім важко сказати, бо в Інтернеті не було жодного зображення Лео Сена, лише одне резюме, написане двома роками раніше, й побіжний похвальний відгук про його роботу. Газета The New York Times внесла його до свого списку як цікавого зарубіжного композитора, в журналі Opera News знайшовся опис у два абзаци його твору за назвою «Парацельс». На якомусь аматорському сайті було кілька аудіокліпів незавершеної роботи від 2004 року, такого давнього, що найімовірніше, це була якась ще студентська робота. В інтернеті людина може виявитися привидом. Здавалося, що Лео Сен саме ним і був.

Ланселот уявляв такого собі генія-відлюдника. Одержимого, з диким поглядом, звихнутого на своїй геніальності або ні — напіваутиста. Кремезний, бородатий. Пов’язка на стегнах. Соціально некомпетентний. У глибині душі дикун.

Ланселот розіслав усім своїм знайомим листи електронною поштою: може, хтось щось знав про нього. Його не знав ніхто.

Ланселот надіслав e-mail також фестивальній директорці в оперному театрі на галявині з проханням повідомити йому якісь контактні дані.

Суть її відповіді: а нам що з цього?

Суть його відповіді: