Читати книгу - "Долі та фурії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дівчина простогнала: «Ааааааа!», а хлопець видушив: «Урррх!», і почувся ще приглушеніший сміх.
— Боже мій, мені це було потрібно, — прошепотів хлопець. — Ці вечірки перетворюються на справжнє лайно, коли сюди тягнуть своїх дітей.
— Авжеж, — згодилась вона. — Бідолашний Лотто з такою тугою дивився на тих дітей. А Матильда останнім часом так схудла, що ще трохи, й буде потворною. І вона з цим нічого не робить, так, ніби збирається перетворитися на якусь стару відьму. Як не знаю хто. Але ж існує, наприклад, ботокс.
— Ніколи не міг зрозуміти, чому її вважали такою крутою. Вона просто висока, білява й кістлява, жодної краси, — сказав він. — А я знаю, що кажу.
Звук ляпаса. Сідниці? — подумав Лотто. [Стегно.]
— Вона приваблива. Пам’ятаєш тоді на початку дев’яностих? Ми тоді всі просто вмирали від заздрощів. Пам’ятаєш ту неймовірну історію кохання між Лотто і Матильдою? А їхні вечірки? Боже! Тепер мені їх так шкода.
Двері відчинилися. Голова кольору гарбуза, лисуватий. Ага, це Арні. Голе кістляве плече. Даніка. Стара інтрижка знову закрутилася. Бідний Чоллі. Лотто стало гидко, що для декого шлюб — це така мізерія.
Стомлений, виснажений Ланселот, якому було до нестями гидко від усього цього, знову встав і одягнувся. Оті людці можуть базікати хоч до скону, але обгиджувати Матильду й себе він їм не дозволить. Яка мерзота, що цей гнус ще його ж і жаліє. Мошва блудлива. Ще гірше.
Він знову спустився вниз, став поряд із дружиною у дверях, радісно прощався з друзями, на руках у яких спала безпробудно їхня дітвора. П’яних дорослих розвозили. Ті, хто був напідпитку, кермували самі. Він так довго і надміру розшаркувався перед Арні й Данікою, що ті почервоніли й почали несміливо фліртувати у відповідь. Даніка вчепилася пальцями за його поясну петлю, цілуючи його надобраніч.
— Знову самі, — сказала Матильда, проводжаючи поглядом задні ліхтарі останньої машини. — На якусь хвилю мені здалося, що ми тебе втратили. От тоді я знала б, що ми й справді в біді. Лотто Саттервайт, який навмисно залишає вечірку, це все одно, що Лотто Саттервайт, якому відрубали ногу.
— Насправді, я просто терпів, — сказав він, — стиснувши зуби від нудьги.
Вона повернулася до нього, примружила очі. Легким порухом скинула з плечей сукню, яка тепер калюжкою лежала на підлозі біля її ніг. Під сукнею в неї нічого не було.
— Я просто скинула її, — сказала вона, — від нудьги.
— Не нудно, — сказав він.
— Любий, розжени мою нудьгу, — попросила вона, — наче вітер.
— Як дикий ураган, — пообіцяв він.
Але вона із жахом побачила, що дикий ураган перетворився на легенький бриз, який ледве ворушив листя на деревах.
А згодом різке падіння. Все втратило смак. Гіпс зняли, проте лівий бік його тіла був ніжно-рожевого кольору і нагадував переварену яєчну локшину. Він стояв оголений перед Матильдою. Вона заплющила одне око.
— Напівбог, — сказала вона.
Заплющила друге око.
— Блазень.
Він засміявся, але його цьомнули в самісінький гонор. Він ще був заслабкий, щоб їхати додому в місто. Йому хотілося міського повітря, шуму, світла.
Усе, що траплялося йому в інтернеті, втратило свій блиск. Була тільки маса відео з набридлими милими дітками, що вже несила на них було дивитися, або нещасними котиками, які падали з усіляких високих місць. Сонячне сяйво й те було споганене! А краса його дружини, така бездоганна, дратувала й лякала. Її стегна були схожі на хамон серрано — такі ж солоні й занадто тверді.
У ранковому світлі обриси її обличчя були вигравірувані занадто твердою рукою. Губи були тонкі, верхні ікла навдивовижу довгі, аж чіплялися за краї чашок або ложок, від чого його аж пересмикувало. І завжди висить над душею! Дмухаючи на нього своїм подихом нетерпіння! Він узяв собі за звичку, прокинувшись, валятися в ліжку, чекаючи поки Матильда піде на свої пробіжки чи заняття йогою, чи велопрогулянки округою, щоб поспати ще трохи.
Був уже майже полудень. Він тихенько лежав, чуючи, як Матильда обережно відчиняє двері спальні. Аж раптом ковдра піднялася, і щось м’яке й пухнасте видерлося на нього й облизало його від підборіддя й до носа.
Він засміявся, побачивши милу мордочку, схожу на навушник з оченятами і трикутними повстяними вушками.
— Ах ти ж яке, — сказав він цуценяті. А потім подивився на Матильду, й на очі йому набігли гарячі сльози.
— Спасибі тобі, — подякував він.
— Це — сіба-іну, — сказала Матильда і вмостилася поруч. — Як ти її назвеш?
Собака, хотів він сказати. Йому завжди хотілося називати собаку — Собакою. Або Пес, Дог.
Дивно, але від хвилювання раптом вийшло: Бог.
— Бог. Приємно познайомитися, Боже, — сказала вона. Взяла цуценя й подивилася йому в мордочку.
— Це найрозумніше з епістемології, що я коли-небудь чула.
Не було майже нічого, чого цуценя не могло б виправити, хай навіть і ненадовго. Уже за тиждень він знову був практично щасливий. Йому так подобалося слухати порохкування голодного цуценяти, подобалося те, як Бог брав по шматочку корму з миски, щоб з’їсти його в нього на нозі. Те, яким він був нещасним, коли притиснув задні лапки до передніх і задер хвостик, а дірочка в його маленькій дупці розкрилася й надулася, а згодом примружилася, як філософ, випорожнюючись. Як він тихенько сидів біля нього, жуючи холоші його штанів, коли він лежав на спині й мріяв про ковдру, розстелену на траві. Як завжди в його долоню тицялося щось м’якеньке, варто було йому покликати: «Боже!», що звучало, як перше богохульство в його житті, але не було ним, бо було власним іменем. Яка то радість, коли він впивався своїми крихітними зубками в його великий палець. Навіть пронизливий гавкіт, коли він заплутався у повідку або коли його закривали в ящику на ніч, змушував Лотто сміятися.
Він не розлюбив песика, зовсім ні; просто будь-який блиск пригасає під впливом щоденної рутини. Бог не міг усунути розрив між його усамітненим життям покаліченої людини й тим життям, яким він знову прагнув жити в місті: всі оті інтерв’ю, вечері, впізнавання в метро. Він не міг пришвидшити зростання його кісток. Його маленький швидкий язичок не міг зализати всі рани. Собаки, не вміючи говорити, можуть бути лише дзеркалами своїх господарів. І це не їхня вина, що люди безнадійно зіпсуті.
За тиждень він відчув, що знову сповзає у провалля. Він не збирався цього робити, але раз по раз уявляв, як варить суфле зі щурячої отрути, яку Матильда зберігала в садовому будиночку, або вихоплює кермо з рук Матильди, напросившись поїхати разом із нею в гастроном, і спрямовує машину в урвище, поросле кленами.
Ці думки були несерйозні, та вони все частіше спливали на поверхню, аж поки він не відчув, що весь загазований темними ідеями. Він знову тонув.
А потім був день його народження, велике сорокаріччя, і він радий був би проспати увесь цей день, але прокинувся від того, що Бог
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долі та фурії», після закриття браузера.