Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

То що ж керує цим світом? Любов чи сила? Кажуть, влада тримається на силі, а любов – на злагоді. То виходить, влада – це сила любові?

Тієї ночі (та й раніше теж) так міркував гетьман, шукаючи відповіді на болючі питання.

Кому з них віддати перевагу: владі чи любові? Відповідь на це запитання шукають вже сотні літ, шукають і сьогодні, шукатимуть і завтра-позавтра. І шукатимуть доти, доки існуватимуть влада і любов.

Поєднати їх неможливо: є влада – немає любові, є любов – немає влади. А треба вибирати щось одне: або – або. Або влада, або любов – хто на що здатний… Ось і перед ним постала ця вічна дилема: влада і любов. Якщо він вибере владу, втратить любов, яку так довго шукав і вже було й віру втратив її знайти.

Якщо він вибере любов – Церква не схвалить цей вибір і засудить його, тоді гетьмана не зрозуміють генеральні старшини, уряд його, товариші по владі й боротьбі. Скажуть: старий здурів, погнався за молоденькою, що годиться йому не так у дочки, як в онуки. А втративши підтримку, авторитет і повагу, він утратить і владу. І простий люд його не підтримає.

Та й прикладів, щоб правителі заради любові зрікалися верховної влади, він теж не знав.

Один з перших морганатичних шлюбів подібного рівня відбувся на початку XX століття.

Влітку 1900 року у Відні спадкоємець престолу Австро-Угорської імперії Франц Фердинанд підписав документ, що дозволяв, йому, майже 40-річному холостяку, женитися на 32-річній Софі, графині Хотек, дамі приємної зовнішності і доброї душі. Але за це Франц Фердинанд змушений був зректися від прав на престол і королівських привілеїв від імені своєї майбутньої жони і майбутніх дітей… На його весілля не приїхав жоден із членів дому Габсбурґів. (Правда, Франц Фердинанд якось ухитрився зберегти за собою права на престол.)

Едуард III (Едуард Альберт Крістіан Ґеорґ Андрій Патрик Давид), король Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії, імператор Індії, протягом 10 місяців так і не був коронований. Він добровільно зрікся престолу, аби взяти шлюб з розлученою Волліс Сімпсон, на що уряд Великобританії не дав згоди. При цьому Едуард III заявив: «Я вирішив. що неможливо… виконувати обов’язки короля без допомоги і підтримки жінки, яку я люблю».

Але ще раніше історії Мазепиного кохання, у 1654 році, шведська королева Христина зреклася престолу заради коханого – про це знято за наших днів гарний фільм «Королева Христина» з Ґретою Гарбо в головній ролі.

Нинішній спадкоємець британського престолу принц Чарльз завжди любив Каміллу Паркер-Боулз (дружину армійського офіцера), а змушений був женитись на більш родовитій Діані. Закінчилась ця історія трагічною загибеллю принцеси Діани та одруженням Чарльза на Каміллі Паркер-Боулз.

Відомо, як любив свою родину та дітей цар Микола II. Коли діти захворіли, батько кинувся із ставки до них у Царське Село – він вибрав любов до родини і написав зречення від влади. Коли б він не зрікся заради любові влади, можливо, історія Російської імперії пішла б зовсім іншим шляхом, не було б тоді ні Лютневої, ні тим більше Жовтневої революції, а, отже, радянської влади і самого більшовицького СРСР.

Навіть пересуди про особисте життя правителя можуть йому зашкодити, адже не викликають довір’я політики, у яких негаразди в родині. Хоча шкода, що кандидати в президенти не афішують своє сімейне життя, а треба було б. Тому що політик, який не зумів створити любов у родині, навряд чи зможе створити мир і згоду в державі.

Зиґмунд Фройд довів взаємозв’язок любові й ненависті, коли незадоволеність у любові веде до руйнівних дій (війн).

І це при тому, що без любові людина нещаслива, а нещасливі люди – та ще при владі – основа небезпеки для країни. Тому що потягом до влади вони компенсують відсутність любові.

А позбутися влади в ім’я любові (і це при тому, що любов та ще в пізні літа є рятівницею) гетьман Мазепа не міг. І не тому, що так жадав влади і так за неї чіплявся, ні і ні.

Те, що задумав і потай готував гетьман Мазепа – злуку зі шведським королем в ім’я незалежної України, – вимагало верховної влади.

Тим часом до покоїв повернулися послані гетьманом люди розузнати, з якої такої причини калатають Кочубеї у дзвін.

І тоді гетьман попросив царського полковника Анненкова, який був при ньому, негайно, взявши за руку Кочубеївну, відвести її до батьків і вручити особисто Кочубеїсі.

Мотря кинулась до Мазепи, плачучи, благала не відсилати її до батьків, бо матінка після всього, що вона вчинила, не дасть їй життя…

– І мені без тебе, Мотрононько, життя не буде, – гетьман казав, як наче скаржився, хоча звик ніколи й нікому того не робити, не виливати свою душу та ще на власну долю нарікати, бо досі був певний: кожен сам має вправлятися зі своєю долею. – Самотній я. Одинокий, яко перст відрізаний. Хоч і з булавою, але… Булава мені не замінить живої душі. Вже гадав і віку такечки доживати – самотнім. Бо, мабуть, мені так наврочено було. Аж тут тебе, серденько, спізнав. Покохав і до безміру щасливим став, і життя моє як розквітло. Від однієї лише мислі, що ти є, Мотрононько, що ти поруч у цьому світі, не вельми ласкавому, – життя моє й розквітло, як ти з’явилася. Як ото квітка квітне, коли весна приходить. А тепер, як поверну тебе батькам, знову мене обсяде клята самотність – ні до кого й голови своєї сивої буде прихилити… Іншої такої, як ти, немає і бути не може, бо ти одна-єдина, серденько моє. У всьому Божому світі. І туга мене вже за душу бере, лещатами її, бідну, стискає – з ким віку доживатиму? Самотина доконає, бо ні з ким буде, як люде кажуть, і сісти та й хліба з’їсти…

За півтораста з чимось літ у такій самій самотині опиниться Тарас Шевченко, хворий, одинокий, в безнадії, і з таким щемом та гіркотою виливатиме на папері свою самотню і неприкаяну і ніким не зігріту душу, що, читаючи його рядки, і сьогодні відчуваєш тугу. Бо самотність – вона і є самотність – у всі часи, у всі віки вона однаковісінька – хоч до Шевченка, хоч і за наших днів, і такою вона буде й завтра-позавтра, буде, покіль існуватиме рід людський на планеті Земля.

Якби з ким сісти