Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

були доступні учневі у письмовій формі для того, щоб він міг вивчити їх напам’ять. Як продемонструвала І. Адо[308], епікурейське навчання починалося, насправді, з читання та запам’ятовування коротких викладів вчення Епікура, що подавалось у формі дуже коротких сентенцій, а потім учень знайомився з більш розгорнутими викладами, такими як «Лист до Геродота» і, зрештою, якщо він бажав, то міг братися за великий твір Епікура «Про природу», що складався із тридцяти семи книг. Але він завжди мав повертатися до короткого викладу, щоб не загубитися в деталях і увесь час утримувати в голові цілісне вчення. А отже, існував постійний зворотно-поступальний рух від розширення знання до зосередження на сутнісному первні і так далі.

Хоча стоїки, як ми щойно бачили, використовували діалектичний метод у своєму навчанні, це не заважало тому, що вони намагалися також викладати свою доктрину у вигляді строгої систематичної послідовності, а це викликало у згадану добу захоплення; вони також вимагали від своїх учнів, щоб ті постійно зберігали в умі шляхом безперервного зусилля пам’яті найсуттєвіші з догм школи.

Тут ми бачимо значення того, що позначають поняттям системи. Йдеться не про концептуальну конструкцію, яка була б метою в собі і яка наче випадково передбачала б етичні висновки стосовно стоїчного чи епікурейського способу життя. Система має своєю метою підсумувати засадничі догми у стислій формі, пов’язати їх між собою шляхом строгої аргументації, з метою сформувати дуже концентрований систематичний первінь, іноді навіть підсумований у короткій сентенції, яка внаслідок цього матиме найбільшу силу переконання, найкращу мнемотехнічну ефективність. А отже, система має передусім психагогічну цінність: вона покликана вплинути на душу слухача чи читача. Це не означає, що такий теорійний дискурс не відповідає вимогам логічної зв’язності: зовсім навпаки, саме ця зв’язність забезпечує його силу. Бо будучи виразом вибору життя, система має на меті спонукати до такого вибору.

Сучасного читача, безперечно, здивує надзвичайна стабільність методологічних принципів чи догм у більшості філософських шкіл Античності з IV століття до Різдва Христового і аж до II чи III століття нашої ери. Вона обумовлена саме тим, що філософування означало вибір певного способу життя і що цьому способові життя відповідав або критичний метод, як у випадку методу скептиків чи академіків, про яких ми ще поговоримо, або догми, які виправдовують спосіб життя. Для догматичних філософій, таких як епікурейство чи стоїцизм, система, тобто зв’язна сукупність засадничих догм, є недоторканою, оскільки вона інтимно пов’язана зі способом епікурейського чи стоїчного життя. Це не означає, що в цих школах забороняється будь-яка дискусія; зокрема, стоїчна школа дуже швидко розпалася на різні напрями. Але розбіжності та суперечки давали змогу зберігати основоположний вибір та догми, які його виражають. Вони стосувалися лише другорядних пунктів, наприклад, теорій небесних чи земних феноменів, або ж способу доведення чи систематизації догм, або методів навчання. І ці дискусії були справою тих, хто просунувся у вченні, тобто тих, хто добре засвоїв засадничі догми[309].

Ось чому догматичні філософії, такі як епікуреїзм та стоїцизм, мали популярний та місіонерський характер, бо оскільки технічні та теоретичні дискусії були справою спеціалістів, то вони могли і для початківців, і для тих, хто просунувся у вченні, підсумовуватися у невеликій кількості тісно пов’язаних між собою формул, які головним чином були правилами практичного життя. Ці філософії поверталися, таким чином, до «місіонерського» та «народного» духу Сократа. Якщо платонізм та аристотелізм залишалися справою еліти, яка мала «дозвілля», щоб вивчати, досліджувати та споглядати, епікуреїзм та стоїцизм зверталися до усіх людей, багатих чи бідних, чоловіків чи жінок, вільних чи рабів[310]. Хто б не прийняв епікурейський чи стоїчний спосіб життя, застосовуючи його на практиці, він буде вважатися філософом, навіть якщо не розвиває філософського дискурсу, письмового чи усного. У певному сенсі школа кініків також пропонує популярну та місіонерську філософію. Починаючи з Діогена, кініки були переконаними пропагандистами, що зверталися до всіх класів суспільства, проповідуючи своїм власним прикладом спростування соціальних умовностей і пропонуючи повернення до простоти життя, відповідно до природи.

Кініки

І сьогодні тривають дискусії з приводу того, чи був Антисфен, учень Сократа, засновником руху кініків. У будь-якому разі, всі сходяться в тому, що в особі його учня Діогена ми маємо найпомітнішу постать цього руху, який хоча і не набував ніколи інституційного характеру, але залишався живим аж до кінця Античності.

Спосіб життя кініків[311] показово відрізняється не лише від способу життя нефілософів, але й від способу життя інших філософів. Інші філософи, насправді, відрізнялися від своїх співгромадян лише в певних межах, наприклад тим, що вони присвячували своє життя науковим дослідженням, як аристотеліки, або тим, що вели просте і відсторонене життя, як епікурейці. Розрив кініка зі світом є радикальним. Насправді, він відкидає те, що інші люди вважають елементарними правилами, необхідними умовами життя в суспільстві, зокрема охайність, правила поведінки, пристойність. Кінік дотримується свідомої безсоромності, прилюдно мастурбуючи, як Діоген, чи кохаючись, як Кратет і Гіппархія[312], він зовсім не переймається соціальними умовностями та громадською думкою, зневажає гроші, не вагаючись жебрає, не намагається знайти щось постійне в житті, «поза громадою, без дому, позбавлений батьківщини, нужденний, мандрівний, живе одним днем»[313]. У його торбі лише вкрай необхідне для виживання. Він не боїться сильних і всюди висловлюється із провокаційною свободою[314] (parrhesia).

З погляду проблеми, яка нас цікавить — точна природа філософії в античному світі, вчення кініків є дуже показовим прикладом, оскільки пропонує крайній вираз цієї філософії. Один історик доби античності запитав себе, чи можна назвати кініків філософською школою, і чи не йдеться у їхньому випадку лише про спосіб життя[315]. Це правда, що кініки — Діоген, Кратет, Гіппархія не пропонували шкільного навчання, хоча, з іншого боку, в них могла бути літературна, зокрема, поетична творчість. Вони все-таки були школою, оскільки між різними кініками можна встановити стосунки учителя та учня[316]. Окрім того, упродовж усієї Античності вчення кініків погоджувалися визнати філософією, проте філософією, в якій філософський дискурс зводився до мінімуму. Візьмемо для прикладу такий символічний анекдот: коли хтось почав доводити, що руху немає, Діоген задовольнився тим, що встав і почав ходити[317]. Філософія кініків є лише вибором життя, вибором свободи чи повної незалежності (autarkeia) від непотрібних потреб, відмовою від розкоші та марноти життя (tuphos). Вочевидь, цей вибір передбачав певну концепцію життя, але така концепція, яка, можливо, вимальовувалася у розмовах вчителя та учня чи в публічних промовах, ніколи прямо не обґрунтовувалася в теорійних