Читати книгу - "Чорний романтик Сергій Жадан"

і тютюн йому залягає в легенях

і росте собі, як коралові рифи.

І все є так, як повинно бути.

Все трапляється і все буває.

І серце його нас щоранку будить,

підтримує, змучує,

убиває.

Ще в «ранніх» поезіях Сергія Жадана ми бачили досить ризиковані (не лише теологічно, а й етично та художньо) спроби «зазирання» в уявну психотілесну істоту Ісуса Христа як персонажа своєї лірики — і водночас спроби осягнути і предметно означити його всеприсутність у житті матерії та духу Всесвіту. Тут ми бачимо дальше розгортання такого підходу. І погляд із слизького косогору новітньої історії.

Ніби ще не так давно святий Антоній — у Сергія Жадана — виходив на берег і натхненно проповідував перед здивованою, але чемною громадкою риб. Ось він «розповідає рибам про те, що всіх нас об'єднує: про чорний папір повітря, на якому вже все написано, про страх, який ми долаємо, про сни, що стають об'ємними, наповнюючись нашим диханням… Стоїть і говорить рибам, не маючи ні втоми, ні голоду, про ненадійність тонких плавників, якими вони тут рухають. І риби слухають його, вистромивши з води свої голови. Задихаються, але слухають».

Так було ще недавно. Тепер не до проникливих медитацій на виснаження. Подиву гідний технологічний прогрес і соціальна динаміка сучасного світу вимагають інших пророків та інших аргументів. Новітніми пророками виявляються такі собі приємні «веселі чоловіки», і мова йде «про їхні запилені ранці з бомбами та інструментами, про захоплені ними офіси та боротьбу з конкурентами».

Їх побачимо і в розділі «Апостоли», де зустрінемо не біблійного, а вже «нашого» Йону — Йону Якіра, «вічного студента Харківського технологічного», якому приснився (припущення Жадана?) пророк Єзекіїль, котрий наказав іти обороняти «Єрусалим революції» — Одесу — від британських лінкорів, мобілізувавши для цього приблудних китайців. «І прокинувшись, Йона справді сформував батальйон китайських інтернаціоналістів, рушивши в свій крестовий похід з льюїсом на плечі та попелом Господнім у серці».

Ця прикольна версія одного з героїчних епізодів Великої Жовтневої містить, одначе, дві вічні істини: по-перше, «естетика революції й полягає, мабуть, у послідовній та запеклій вірі в свої видіння…»; по-друге: «Мабуть, найбільше розчарування припадає на долю тих, хто намагається впорядкувати навколишню порожнечу, доповнюючи її своєю власною. Проходячи через вогонь опору та несприйняття, ми обпалюємо волосся, зазираючи в очі справедливій і всюдисущій зневірі».

Чи зрозумів це сам Йона Якір, приймаючи разом із низкою інших пророків революції смерть за Сталіна у сталінській катівні, — не знати. Але два наголошені вище висновки мають позаособову й позаситуативну вагу. Вони випливають і з героїчного досвіду, скажімо, Арона Барона, «пекаря, досвідченого революціонера, котрий вів за собою в Чикаго натовпи анархістів», «чорного апостола язичників», який «приїздить під Різдво, ніби апостол Павло, до харківських залізничних майстерень» і «привозить чорну свою пропаганду».

Поетична презентація Арона Барона (вірш «Депо») переростає в натхненний гімн духові залізниці, що об'єднує трудівників, долає простори, уселяє віру в святість комунікацій, прокладає полум'яну колію в майбутнє, коли «за нами займуться ріки й падуть небеса».

А що в сухому залишку?

Арон Барон,

ох, Арон Барон, найглибша тиша

завжди залягає після ранкових розстрілів,

революція, мов саламандра,

народжується з вогню,

революція пожирає немовлят

у різдвяному Віфлеємі,

революція спалює в паровозних топках

своїх найсвятіших апостолів.