Читати книгу - "Матінка Макрина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У цьому найкращим був Єловицький, який знав, кого до чого треба схилити і яким методом; що єпископ Прилуцький собі планував, то панотчик втовкмачував княжні Борґезе, княжна — королеві, а королева мала натиснути на короля. Ото бачиш, матінко, — і король Філіп обложений, — казав він, потираючи руки. — Якщо не вилізе крізь дірку від ключа. І він вів свої війни, як Наполеон, на різноманітних фронтах: як Польщу визволити з московських кайданів, як добитися в Папи[43] згоди на її ювілей, як Міцкевича видерти з лабетів Тов’янського — і жодна поразка його ніколи не відлякувала, навпаки, ще більше загострювала апетит до перемоги. Але він міг грати з високими ставками, бо навіть якби програв, то під Єловицьким знайшли б лише Єловицького. А під Макриною Макрину не знайшли б — ой, ні.
Тому я багато думала. Князь, той уявний польський король, не дбає про мене: якщо я буду йому корисною, то він допоможе, якщо ні, то без жодного жалю мене віддалить і забуде; він тут має свій двір, своїх послів, свої інтриги та плани, сипле грошвою, впливає на журналістів, розсилає листи всією Європою. Я не можу йому нав’язуватися, бо, роздратований, він віджене мене як муху. З Тов’янським домовитися неможливо, я бачила його лисячі очиська за дротяними окулярами, бачила довгий зміїний язик, що ласо прилаштовувався до цукорка; ми були зліплені з однієї глини, він пройдисвіт і я пройда, я плела інтриги і він, ми одне одного не обдурили б, а якби навіть і обдурили, то на обопільну шкоду. Ми пішли б разом на дно, одне одному всі витівки та гріхи згадавши. Тим часом Міцкевич під цілковитою владою Тов’янського, а тому жодна сила його не приборкає, хоча якби він, а не Словінський про мене поему написав, то не тільки б усі поляки сльози, як горошини, лили, а й деякі французи… Мені залишалися змартвихвстанці, яких я вирішила якнайправильніше порозставляти. Однак жодних паперів тримати не могла: те, що я рисувала й писала, щоб їх належним чином зрозуміти, наприкінці завжди кидала в пічку, ще й стежила, щоб кожен шматочок догорів. Але я бачила їх завдяки цьому, як вогники на болотах, що горіли одні більшим, другі меншим язичком, кожен із яких тягнувся в інший бік і майже завжди — на вірну загибель.
*
Змартвихвстанці в Парижі в усіх на вустах, бо вони гарячі голови. Всі аж надміру захоплені душевними поривами, як ті каліки, що не здатні простого кроку ступити, а лише вічно сновигають від стіни до стіни; кожна річ у них або рятівна, або ганебна, або несамовитий захват, або надзвичайна неміч, кожен столик — не просто столик, а знак від Бога або диявольський підступ. Вони кохаються у високих словах.
Дехто вважає їх святими, дехто — революціонерами та бунтарями; майже всі вони брали участь у повстанні, — хоч відтоді встигли вирости, а деякі з них навіть трохи постаріти, — а тому поліція не спускала з них очей і декого переслідувала, садила у в’язницю як зрадників або викликала на допити. Але й кожен із них мав свою історію, а пані в салонах, а панове, глибоко занурившись у крісла, охоче розповідали ці історії, ох, дуже охоче: одні — і цими я не гидувала — щиро й від серця пліткували, не жаліючи грубих слів; інші побожно складали руки й розповідали про свою християнську турботу, про те, що клопочуться про спасіння їхніх душ, і лише потім додавали до цукру отрути. І саме від оцих других я чула численні бридоти та брехні, з їхніх історій мусила найбільше відсіювати і пропускати повз вуха.
їхній засновник Янський[44] уже кілька років як помер — і дуже шкода, бо його можна було легко перетягти на свій бік. Казали, що замолоду він був безбожником, що на руїнах домініканського костелу у Варшаві віддавався найгіршим оргіям, вийняв зі спорохнявілої труни труп’ячий череп і з товаришами піднімав ним тости, все життя до жінок його тягнуло, немовби месмеричною[45] силою, довгі роки він поринав із ними в найгірші стосунки. Він і дружину мав. Розповідали, що закохався в одну панну з доброго дому, Александру, доньку полковника, який командував кавалерією за Наполеона; будучи закоханим, він виношував різні прожекти, але панна за кілька тижнів раптово виїхала з Варшави, а повернувшись, повідомила йому, що заручилася щойно з одним його знайомим. Його від любові аж у дрож кинуло, він питає знайомого про планований шлюб, а той, мовляв, це все жарти. Минає кілька місяців, а Янський, якого тим часом прийняли на навчання в Парижі, зустрічає Александру в Саксонському саду[46]: не встигли привітатися, як та у плач. І, рюмсаючи, вона розповідає, що знайомий намовив її на потаємний шлюб, і повінчав їх не ксьондз, а переодягнений у ксьондза товариш нареченого; місяць чи два вона купалась у щасті, після чого коханець, якого вважала чоловіком, покинув її вагітною; родина зреклася її і тепер бідна Александра блукає Варшавою без гроша за душею. Зрушилося його серце. Отже, отримавши спеціальне звільнення від заручин, вони взяли терміновий шлюб, після чого Янський виїхав до Парижа — і більше не повернувся. Він устрягав у різні ідеї та починання, у яких пиятики були не на останньому місці. Вона писала йому, що з дитиною, яку взяла на виховання одна сестра, він — що він поробляє в Парижі, але листувалися вони
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матінка Макрина», після закриття браузера.