Читати книгу - "Матінка Макрина"

ним плазують, змовляються одне проти одного, немовби тут справжній двір, немовби те, що він скаже, що-небудь означає, немовби він може одним наморщенням брови заслати цього на Сибір, того зробити губернатором, але він не може нічогісінько, тільки влаштовувати прийняття, кілька годин посидіти із суворою міною на стільці з високим бильцем; начебто він приймає французьких депутатів і заморських дипломатів, хоче підписати союз із турецьким султаном проти Росії, а може, ще з китайським імператором й американським королем — досить, що він щось замишляє. Зрештою, тут кожен, один за другим щось замишляє, планує, снує прожекти з воскресіння Польщі. Та все це пусте, все це від нудьги, бо вони сидять тут — змарнілі, виснажені, одні п’ятнадцять років, другі ще більше — є й такі, що від часів імператора й московського походу; майже всі без жінок, бо як може шляхтич оженитися з дочкою французького бондаря або кравця? А жоден багатший не прийме голодранця, хоч і з гербом. Вони навіть французької не вчать, бо це немовби образа Польщі, мовляв, про неї вже забув, не повернешся, закинув і зневажив; є й такі, що мову вивчили, але перед іншими соромляться й розмовляють французькою тільки коли переконані, що жоден земляк їх не чує. Якщо котрийсь врешті пошлюбить дівчину, то вони по кутках шепчуться, мовляв, ганьба, що вдома батьки б його вигнали за таку наречену, що це найгірша партія в цілому Парижі, хоч самі вони останній гріш віддадуть найдешевшим хвойдам; а якщо ще, не дай Боже, на роботу піде, як почне франки заробляти — о, тоді нема для них гіршої образи! Загризуть, зацькують.

Князь був одним диваком. Віршомаз Міцкевич — другим. Кучерявий литвин із лев’ячою гривою — як раз погляне, то всі замовкають. Вірші він читав швидше, ніж я літери складаю, немовби чутки з вулиці приносить, із ким служниця пополудні під віконцем вистоює і чому пекарева дружина часто ходить до аптеки; казали, що вже від самої його балаканини жінки мліли, а чоловіки — навіть старі служаки, що нанюхалися пороху й досі носили в тілі по дві кулі з-під Єни[38], — плакали, як діти. А Єловицький йому ці різні віршики дивні про духів, вампірів, литовські корчми друкував, але він каже: Вкрали Адама, вкрали. Прийшов диявол у тютюновому сурдуті й ніби Міцкевич і далі Парижем ходить, але зовсім викрадений. Бо третім диваком був Тов’янський[39].

Дивак — це м’яко кажучи: одні казали, що він пророк, другі — що диявол, а я скажу, що він диявольський пророк, хоч він і мій земляк, бо в Антошвінцях народився. Я з ним жодного разу не розмовляла, але мені його панотчик одного разу показав, коли він заходив до цукерні. Ми якраз їхали до однієї пані з товариства, коли панотчик постукав у вікно візниці й наказав зупинитися. Матінко, ви бачили? Ви бачили цього таргана в тютюновому сурдуті? Оцього — в ботфортах? Погляньте, матінко, він ген там, біля вікна сидить і цукорки їсть.

Я відсуваю заслінку, зиркаю: сидить. Великий ніс над цукорками звісив, оченятами з-за дротяних окулярів лупає, лисиною світить. Сурдут і справді тютюновий, з баракану[40], тільки біля коміра оксамитом обшитий — він вважав його, як казав панотчик, своїм мундиром, своїми духовними шатами — чи то сутаною, чи то офіцерською курткою, у якій він поведе на батьківщину загін поляків, преображених в ангелів. Ботфортів я не бачила, бо мені затуляв низ вітрини, але я вірю панотчику Єловицькому, що в нього на ногах були не звичайні чоботи, а саме ботфорти, як у справжнього драгуна. Це був отой їхній маестро? Той, що після шлюбу з дружиною-сновидою три ночі на цвинтарі провів і духів із труни викликав, аби в молодої родини все склалося? Той, який ще у Вільні проголошував, що жінки — це спільне добро, слід ними ділитись і робити взаємно доступними, через що його замкнули в божевільні й лікували від нешкідливої манії? Той, який приробивши до ботфортів остроги, вмів приборкати й підкорити собі грізного коня, бо, як він сказав, відкрив у ньому великого покаянного грішника та налаштував на відповідний тон, тобто переконав перед собою скоритися? Той, що повів за собою у прірву єресі стількох чоловіків і жінок, починаючи від Міцкевича й закінчуючи першим-ліпшим вихрестом? Коли він проповідував у Нотр-Дамі, мовляв, незабаром усі до Польщі повернуться, поет Славуцький[41], що вірші про мене складав, притьмом побіг до своєї господині, спакував скриню й відмовився від помешкання, бо він, преображений в ангела, зараз до Польщі, до Польщі поїде. Чи, може, полетить. І цей маестро, пройдисвіт, низенько звішує ніс над цукорками й, облизуючи пальці від цукрової пудри, не припиняє поїдати цукорки? Оце через нього вони всі за барки одне одного беруть і перевернути його не можуть? Я зачинила заслінку, Єловицький стукнув по будці й ми рушили далі.

*

Я йшла тим Парижем, немовби летіла вогняною колісницею, немовби мене огорнув стовп із диму та вогню, у славі — через місто Блудниці Вавилонської в безпечному сховку долоні своєї Господь Ісус Христос мене ніс. Від палацу до палацу, від редакції до редакції я каталась у блискучих каретах, серед поклонів, сідала собі в такий екіпаж, наче квочка на грядці, вмощувалася на тонкій шкурі, заслінку кінчиком пальця відсувала й дивилась у кришталеву шибку на цей світ, де навіть перша-ліпша перекупка бубликів була настільки багатою, що таких злиднів у нашому Любечі ми на брудних вулицях не могли собі дозволити.

Але я також збагнула, що те, що спрацьовувало у глушині під Мяделем, у Парижі не пройшло б. Уже письмакові з «Третього травня» щось неправильно розповіла, вже мене слова понесли, із Семашка я зробила нашого колишнього капелана, та ще й у Ковні, а не в Мінську… бо в деякі дні дірка в мозку особливо докучає і здається, що тоді чужі слова мені через вуста вилітають, а я силкуюся загнати їх назад, язиком у горлі замкнути, але не завжди це вдається… До того ж тут ще один молодий і люб’язний хлопчик записує, другий паночок питання за питанням кидає, обидва настільки зворушені, що аж тремтять усі, адже в такі моменти історія сама росте й де б це дурна Юлька могла її опанувати та приборкати? На щастя, через три дні написали про мене у французькому «Універсі», і там уже я все повкладала як слід.

Я відчувала, що в Парижі не було