Читати книгу - "Джозеф Антон"

країна, яка завжди здавалася йому чужою. Після кожної такої новини як Сафванова, себто з-поза стінок бульбашки, йому хотілося якнайшвидше сісти на перший літак і більше не повертатися. До того ж такі новини завжди сповіщали милі й усміхнені люди, а у невідповідності між їхньою вдачею та їхніми вчинками крилася шизофренія, що роздирала країну на шматки.

Зрештою Сафван і Ґульджун розлучилися, і ця чудова дівчина почала свій довгий шлях по похилій до безмірної, жахливої огрядности, психічних проблем і вживання наркотиків. Одного дня у сорокап’ятирічному віці її знайшли мертвою на ліжку; наймолодша серед чотирьох дітей пішла першою з цього світу. Оскільки в’їзд до країни йому заборонили, він не зміг приїхати на її похорон, так само як не зміг поховати своєї матері. Після смерти Неґін Рушді одна із пакистанських газет надрукувала статтю, в якій ішлося, буцімто всім присутнім на похороні довелося вимолювати в Бога прощення, бо вона померла мамою віровідступника. Він мав багато причин не любити Пакистан.

Анісова мить настала опівночі 11 листопада 1987 року, менше ніж за два дні після повернення з лікарні. Салманові ще довелося занести його до ванни й помити після кривавого проносу. Потім він страшенно блював у відро, і тоді вони посадили його в машину, й Самін як вітер помчала до лікарні Аґа-хана. Опісля він зрозумів, що треба було залишити його вдома, аби він спокійно міг померти, проте в ту мить усі вони чомусь думали, що в лікарні зможуть урятувати йому життя і він ще хоч трохи проживе. Треба була його пожаліти в останні хвилини життя і вже не мучити електричними розрядами. Та його не пожаліли, а лікарі не допомогли, і він відійшов, а Неґін, незважаючи на своє довге складне заміжжя, опустилася на долівку й голосила. «Він присягався, що ніколи мене не покине, а тепер він пішов, і як я без нього житиму?»

Він обійняв маму. Тепер він про неї дбатиме.

Лікарня Аґа-хана — найкраща у Карачі, безплатна для всіх ісмаїлітів[54], але надзвичайно дорога для усіх решти хворих, що цілком правильно, думав він. Вони віддали татове тіло тільки після оплати всіх рахунків. На щастя, він намацав у кишені карточку «Амерікан експрес», і з її допомогою викупив тата з лікарні, де він помер. Коли вони привезли його додому, то простирадла на його ліжку все ще зберігали обриси його тіла, а його старі капці лежали поруч на підлозі. Прийшли чоловіки, зібралася родина й друзі, а оскільки це була спекотна країна, то ховати тата довелося впродовж кількох годин. Саме він мав про все подбати, проте в чужій країні виявився безпорадним; не знав, кому телефонувати і що робити, тому допомагали друзі Самін, які знайшли на цвинтарі місце, подбали про мари і навіть повідомили, як це належиться, муллі місцевої мечеті — сучасної будівлі, що скидалася на вилитий з бетону геодезичний купол Фуллера[55].

Аніса обмили, і він вперше побачив цілком оголене батькове тіло, а похоронний кравець зашив покійника в обмотаний навколо нього саван. Цвинтар був недалечко, тож допоки прибули мари, напахчені квітами й стружкою сандалового дерева, могила вже зяяла порожнечою. Гробокопач стояв унизу в ногах, а він зіскочив і став у головах, і тоді до ями опустили Аніса. Стояти в татовій могилі й підставляти свою руку під окутану саваном голову мертвої людини, а відтак покласти ту голову на місце її вічного спочинку виявилося справою не з легких. Прикро, що його батько, висококультурний й високоосвічений чоловік, який народився в Ґгалібовому Баллімарані у Старому Делі і впродовж десятиліть був щасливим мешканцем Бомбея, знайшов свій сумний кінець у місці, яке так і не принесло йому нічого доброго, яке так і не стало йому рідним. Аніс Рушді розчарувався в житті, та хоча б останні свої дні він прожив, знаючи, що його люблять. Коли він вилазив з могили, то зламав ніготь на великому пальці лівої ноги; довелося йти до місцевої лікарні Джіннага, аби там зробили укол від правця.

У наступні роки Аніс приходив у синові сни щонайменше раз на місяць. У тих снах він являвся незмінно люблячим, дотепним, мудрим, чуйним і помічним: найліпшим з усіх батьків. Його також вразило те, що їхні стосунки після Анісової смерти стали набагато теплішими порівняно з тими, якими вони були раніше, за його життя.

Саладін Чамча в «Сатанинських віршах» також не ладнав зі своїм батьком Чанґізом Чамчавалою. Згідно з попереднім задумом Чанґіз також помирав, однак його син не встигав вчасно повернутися до Бомбея й побачитися з батьком перед смертю, тож, як наслідок, мусив носити тягар нерозв’язаного конфлікту між собою і батьком. Проте щастя й глибокі почуття пам’ятних шести днів, проведених зі своїм батьком, стали найважливішою річчю, яку він привіз до Лондона з Карачі. Тому ухвалив непросте рішення: він дозволить Саладіну й Чанґізу зазнати схожих почуттів, яких він сам зазнав у стосунках з Анісом. Проте його батько лишень нещодавно помер, а він уже хоче писати про його смерть. Хвилював моральний бік цієї справи. Це неправильно, огидно, паскудно? Він не знав відповіді. Тож сказав собі: коли у процесі втілення задуму він відчує, що цього не слід робити, то порве ті сторінки й повернеться до попереднього варіанту.

Він використовував багато правдивого, навіть справжні найменування лікарських засобів, які йому доводилося давати Анісові в його останні дні. «Окрім щоденних пігулок мелфалану йому [Чанґізу] прописали цілу купу лікарських препаратів, намагаючись боротися зі згубними побічними ефектами: анемією, навантаженням на серце тощо. Ізосорбід динінтрату — дві пігулки чотири рази на день; фуросемід — одну пігулку три рази на день; преднізолон — шість пігулок двічі на день». І так далі. Агарол, спіроналактон, алопуринол. Ціла армія диво-ліків перемістилася з реальности у художній твір.

Він написав про те, як голив татове обличчя — як Саладін голив Чангізове обличчя, а також про відважну покірливість чоловіка, що помирає, перед лицем смерти. «Спочатку ти раз за разом просто маєш нагоду за що любити тата, а потім вчишся його поважати». І жодного разу Чангіз Чамчава, що помирає, не згадує імени Бога.

Так само помирав Аніс Ахмед Рушді.

Після написання епізоду він не побачив у ньому чогось непоштивого. Розповідь видавалася досить серйозною. Вона має залишитися в книжці.

Того дня, коли він вилітав з Лондона, щоб побачитися з батьком, Маріан знайшла в кишені його штанів клаптик паперу. На ньому його рукою було написане ім’я Робін і