Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

аби позбутися конкурента: він нібито таємно зустрічався з пані Матвієйко. Після смерті Бандери чутки про його любовний зв’язок з Євгенією набули нового забарвлення і вийшли назовні тепер уже в контексті смерті Бандери. Інформатор ЦРУ в Нью-Йорку чув від Оберона Герберта, заможного британського аристократа, який допомагав після війни біженцям зі Східної Європи, друга Ісаї Берліна і Малкольма Магериджа та родича Івліна Во, що «дружина Матвієйко нібито мала інтимний зв’язок з Бандерою і дала йому отруту»[113].

Мюнхенська поліція спочатку нічого не знала про цей гіпотетичний роман. Натомість Мюнхенська база ЦРУ з’ясувала ще один нюанс, який ускладнював і без того заплутану картину. «У Євгенії є бойфренд в Інсбруку, – повідомляв Гуд в Вашінгтон, – який претендує на головні ролі в ЗЧ/ОУН і якого також підозрюють у роботі на російську розвідку». Контакт у західнонімецькій розвідці не називав імені, але оперативники ЦРУ вважали, що це Осип Тюшка, лідер бандерівців в Австрії і найкращий друг Бандери[114].

Хай там які чутки ходили про Євгенію Матвієйко, не було сумніву, що вона любила свого чоловіка і не втрачала надію побачити його живим і здоровим. І сподівалася, що чекати цього дня доведеться не надто довго. Не зрозуміло, чому Євгенія відмовлялася йти на ринок з Бандерою і казала, що не в настрої. Але, за її ж словами, щойно вони поїхали на Гросмарктгале, вона скористалася нагодою спитати про те, що цікавило її найбільше: коли повернеться чоловік? Бандера був налаштований оптимістично і сказав, що все в порядку – він підтримує зв’язок з Мироном. Матвієйко незабаром буде. За словами Бандери, він повернеться у Мюнхен найпізніше наступного року.

Про ті кілька годин, проведених із Бандерою, пані Матвієйко розповідатиме не один раз. Її серед перших допитав старший інспектор кріпо Адріан Фухс. Частину її слів підтверджували свідки, частину, зокрема про час, коли вони були самі на ринку, – ні. Щойно Фухс з колегами відмовилися від версії самогубства і зосередилися на розслідуванні вбивства, сорокатрирічна Євгенія Матвієйко перетворилася зі свідка на головну підозрювану. Мюнхенська поліція й баварська контррозвідка не виключали, що саме вона скоїла те, що всі вважали тепер убивством.

На думку слідчих, пані Матвієйко могла в різний спосіб допомогти вбивцям. У розсекреченому звіті ЦРУ йдеться, що вона «могла організувати приїзд [Бандери] додому в певний час». Якщо виноград, який Бандера куштував на ринку, справді було отруєно, то без Матвієйко не обійшлося. Існували сильні аргументи і на її захист. По-перше, вона при свідках не хотіла йти на ринок і погодилася тільки після наполягань Бандери. Крім того, було важко уявити, як Євгенія або її спільники могли заставити Бандеру з’їсти отруєні ягоди. Згідно зі звітом ЦРУ, «не вдалося встановити, як отруту ввели у ягоди на очах у Бандери. Малоймовірно, що ягоди приготували заздалегідь, адже поїздка вийшла спонтанною і ніхто наперед не знав, що пара поїде на ринок»[115].

Ані кріпо, ані контррозвідка не вірили, що пані Матвієйко сама отруїла Степана Бандеру. «Євгенія Матвієйко-Мак спроможна на все, – доповідав у ЦРУ автор звіту про розслідування смерті Бандери. – Але я не вірю, що вона особисто дала ціанід Бандері. Німецька поліція тієї ж думки».

На 12 листопада 1959 року головна гіпотеза, судячи з шифровки, надісланої того дня в штаб-квартиру ЦРУ, полягала в тому, що «отруту ввели силою, коли Бандера увійшов у будинок». За цією теорією, Євгенія Матвієйко могла «підказати убивцям, коли Бандера повертатиметься додому». Убивці могли «ховатися у ліфті, який стояв на котромусь верхньому поверсі». Слідчі вважали, що Бандера намагався опиратися. «Коли його знайшли, – йшлося у шифровці, – Бандера лежав униз обличчям у коридорі будинку, лівою рукою тримався за праве плече. Допит співробітників Бандери показав, що він був шульгою і носив пістолет у кобурі справа». Слідчі вважали, що в останні миті життя, Бандера тягнувся до пістолета. На прикрість слідчим плями крові на підлозі дослідити не встигли – їх стерла «прибиральниця»[116].

15. Активні заходи

Деймон першим привітав Сташинського з успішним завданням, коли той 16 жовтня повернувся до Берліна. Куратор був у піднесеному настрої і назвав Богдана героєм. А в листопаді 1959-го з одним зі своїх найуспішніших агентів тет-а-тет зустрівся генерал-майор КДБ Алєксандр Коротков. Генералу було сорок дев’ять років, він був досвідченим розвідником, керував операціями КДБ у Німеччині і давно чекав на цю зустріч. КДБ досягло великого успіху, і Коротков теж був у чудовому настрої. Коли він чекав на зустріч з агентом, працівники штаб-квартири КДБ, що розташовувалася в колишній лікарні Св. Антонія у Карлсхорсті, накривали обід із шампанським у сусідній кімнаті[117].

Коротков посідав дуже важливе місце в операціях КДБ за кордоном. Розділений надвоє Берлін був лінією фронту в неоголошеній холодній війні між Сходом і Заходом, яка щохвилини могла стати гарячою. Світ розділився на два табори, але саме в Берліні цей поділ був дуже болісний і видно його було неозброєним оком. До будівництва стіни лишалося ще три роки, але різні райони міста підлягали взаємоворожим державам, і це несло ризик прямих політичних і військових сутичок.

У жовтні 1959 року світ знову побачив, що таке співіснування двох супердержав і двох соціально-політичних систем в одному місті, коли комуністи у східній зоні вирішили відсвяткувати десяту річницю Німецької Демократичної Республіки. Справа не обійшлася святковими промовами і взаємними нагородами (Коротков отримав від Східної Німеччини золотий орден «За заслуги»). На станціях міської електрички у Західному Берліні розвісили понад сотню прапорів Східної Німеччини, кольори яких офіційно затвердили лише за кілька днів до того. Громадяни Західного Берліна були шоковані, поліція хотіла познімати прапори, але, згідно з угодою, підписаною західними союзниками із СРСР ще влітку 1945 року, не мала на це права. Ця угода давала Радянському Союзу контроль над всією берлінською залізницею. Лише після численних скарг американців радянська влада попросила східних німців вгамувати святковий ентузіазм і прибрати прапори. Зіткнення між двома німецькими адміністраціями розділеного міста вдалося уникнути[118].

СРСР зайняв більш-менш примиренську позицію – ще кілька місяців тому він вимагав усунути військову адміністрацію союзників із Західного Берліна. У вересні 1959-го радянський лідер Микита Хрущов здійснив перший і, як виявилося, останній візит до Сполучених Штатів. Тепер Хрущов намагався якось дезавуювати ультиматум від листопада 1958-го, коли СРСР загрожував вийти з чотиристоронньої угоди про статус Берліна й передати всю владу в місті уряду Східної Німеччини, якщо західні союзники не залишать Берлін. У такому разі Заходу довелося б вести переговори зі східнонімецьким урядом, легітимність якого він не визнавав. Хрущов хотів видавити