Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

Підійшов офіціант. Привітався. Вручив меню, як ад’ютант фельдмаршалу депешу. Лисиця обирав недовго. Замовив рис із м’ясом та овочевий салат. На десерт – сирний пиріг із чорницею та зелений чай. Виконувач бажань зник. І професор знову сам. Обвів поглядом залу. І все одно – щось тут не те. Відчував тривогу. Незатишність. Дискомфорт. Наче вийшов на вулицю голим. Ніби он ті картинні культуристи. Тільки без фігового листочка. І шансу заховатися хоч десь… Та й відвідувачів немає. Хоча… Ранок же. Усі трудяться. Ті в шахти спустилися. Ті піднялися. І після купелі відсипаються. Це ти у нас – нероба й лежень. Кафешний гультіпака… Безтурботний грантоїд життя… Навіть грантогриз.

Згадалося вчорашнє рандеву… Олена… Ніби проникливий фільм. Ось дівчина елегантно їсть морозиво. Ось усміхається. Ось удає серйозну. А зараз – розповідає про знайдені матеріали… Кожна нова картинка змушувала серце поспішати… Яка ж вона приваблива, ця капітанша. І розумна. Захотів до неї знову. Це бажання вже вкотре вставляє палиці в колеса думкам. Думкам серйозним. Про серйозні справи. Чи це теж справа? Гм… І може – найголовніша… Найголовніша справа життя. Та ні. Це для жінок ігри в кохання – «найголовніша справа життя». А для чоловіків… Чи Олена – просто гаяння часу? Залежить від того, звідки на це дивитися. А якщо дивитися з цього кафе? Гм… Тоді побачиш, як офіціант несе сніданок. Той звабливо парує. І обіцяє слиноковтальну насолоду. Іди сюди! У ці надійні руки.

«Джин із Аладдинової лампи» виставив усе з таці й пішов. Можна. Ключ на старт!

Стартував непогано. Їсти можна. Не домашнє, але виживеш. І до обіду протримаєшся.

Впорався з м’ясом і гарніром. Витер губи серветкою. Перейшов до десерту.

Гм. Теж нічого. Сиру покласти не забули. І хоча могло б бути й краще, та на безриб’ї…

До залу зайшов молодик років тридцяти. Може – тридцяти з хвостиком. Вільних столів – вагон. Сів за облюбований. Офіціант і до цього призначив себе в ад’ютанти. Привіталися за руку. Ого! Знайомі. Завсідник, певно. Точно завсідник. Сказав офіціантові: «Як завжди». «Джин» зник виконувати бажання нового повелителя. Але сказати «Слухаю і підкоряюся» забувся.

Молодик почав знічев’я запускати в бік Лисиці косяки. Тому хоч і стало ніяково, намагався цього не помічати. Але неприємні погляди муляли. Швидше б уже принесли йому щось на зуба кинути. Чи сам швиденько доїж і зникай.

Тим часом молодик підвівся й рушив до Богдана. Цього ще бракувало! Дідько! Професор напружився. Не подобався йому такий пасодобль[68], ой, як не подобався. Він підсунув ближче стілець, на якому лежала сумка. А в сумці – надійна виручалочка. Продукт підприємства «Шмайсер». Надійний. Безвідмовний.

Незнайомець підійшов. Безцеремонно сів навпроти. Став нахабно пожирати очима. А за таке й по фейсу можна вигребти. Але Богдан стримувався. Хоч непристойні слова на язиці таки завертілися. Вони ознозначно визначали напрямок руху для цього глядуна. Та вилетіти їм професор не дозволив. У нього свої принципи.

– Алекс, – простягнув правицю молодик.

Лисиця розстріляв його очима й далі незворушно жував. Запиваючи зеленим чаєм.

Молодика відмова не відштовхнула. Навпаки. Він навіть усміхнувся.

– А ти норовливий, симпатюлька, – солодким голосом проспівав візаві. – Мене такі заводять.

Лисиця вдавився. Закашлявся. Алекс підвівся й захотів постукати по спині. Богдан різко встав, підхопивши чай. Став жадібно пити. Ще трохи і – попустило.

Жах. Он воно що! Цей Алекс просто пі… Пі-і-ішов він… далеко.

– Який ти гарячий, – облизував Лисицю очима «містер пі…». Від його голосу захотілося блювати. Але стримався. Хоч це було й нелегко.

Ї…хали козаки!!!

Ну, халепа! Остаточно все зрозумів. І назву кафе згадав. Промовиста! І зображення ці… Усе склалося в чітку картинку. Хаза для «чоловіколюбців». Божевілля! Цього ще бракувало!!! Ускочив по самі халяви! Нехай йому грець…

На Алексовому обличчі вималювалося розчарування. Навіть переляк. Хоч і невеликий. Очікував же зовсім інше…

– Можна рахунок? – кинув Лисиця офіціанту, який завмер біля стійки. Прозвучало твердо й наполегливо. Недавній «джин» воскрес і різко стартував. Ніби провину яку відчував.

Лисиця глянув на чек, мовчки дістав із сумки портмоне, відрахував із чайовими й поклав шелесткі купюри до пошарпаних палітурок. Офіціант розцвів. Умів рахувати чужі гроші в чужих руках. Ніколи не помиляючись. І навіть бачити крізь палітурки своє. Профі. Пошукайте ще таких.

Алекс переживав протилежне. Йому тут нічого не перепало. Хоча… Він навіть не уявляв, наскільки одержав більше за офіціанта. Бо, крім непристойних слів, які так і вмерли на професоровому humana lingua[69], блакитний красень міг вигребти непогану порцію зуботичин. Які одразу ж стали б зубовтратами. Лисицині кулаки так свербіли, що він уже ладен був дати волю хоча б словам. Але стримували природжена інтелігентність і те, що він зараз у «чужому монастирі». Куди зі своїми граматками не ходять. Правда, якби Алекс переступив межу, Богдан легко б наплював на обидва «стримувальні фактори». А невдалий кавалер (чи, швидше, «кавалерка») точно виплював би кілька зубів. Така ось наплювально-виплювальна гармонія.

– Дякую! – усміхнувся офіціантові. – Перекажіть кухареві, що він просто віртуоз. Усе смачне. Усе чудове. Радий, що забрів до вас.

– Обов’язково, – фальшиво відповів той. Якраз на розмір чайових. – Він у нас такий. Із золотими руками.

Блакитному Казанові Лисиця підморгнув і, не чекаючи реакції, зробив усе, щоб зникнути. І ніколи – чуєте, ніколи! – більше сюди не повертатися. Навіть у снах. Алексових, звичайно. Чи його «чоловіколюбчих» колег (не доведи, Господи!).

Вулиця здалася буферною зоною перед раєм. Чи навіть і ним самим. Вдихнув гетеросексуального повітря. Воно таки смачніше. Воно ж своє. Рідне. П’янке.

Майже-халепа лишилася позаду. Приємне відчуття. Значно краще, ніж коли ти опиняєшся посеред халепи. А шанси ж були непогані…

«Гм… Алекс, – подумав. – Цікаво, а як його звати насправді?.. Хоча… Ще нічого не втрачено. Повернись – і просто познайомся. Він зрадіє. Запав же. Та тільки навіщо тобі його справжнє ім’я? Спортивний інтерес?.. Вид спорту, правда, не дуже…»

Усміхнувся сам до себе. Головне, щоб ніхто не дізнався. Але від кого? Від Алекса чи офіціанта? Тут Лисицю ніхто не знає. А ті, кому все ж випало таке неземне щастя, з цими «чоловіколюбцями» не спілкуються. Вірив у це. Та й слава Богу! Таких ще знайомців бракувало.

Набрав Марченка. Наче руки затремтіли? Та ні. Здалося. Хоч серце й продовжувало часто гупати.

– Я вже готовий до бою, – радісно сповістив абонентові.

– Чудова новина, – підтримав він Лисицин мажор. – Зараз виїжджаю. Ти де?

– Кафе «Алі-Баба-Алі-Дід», – відрапортував Богдан і одразу ж зів’яв. «Розуміння ситуації» прийшло тільки з останнім словом.

– Де??? – випалив донкор. Професор уявив, як той аж сідає від подиву. Куди? Куди-небудь.

– Повторити назву? – обурено наїхав професор. Йому тільки це й лишилося.

– Не треба, – зайшовся сміхом абонент. – І що ж ти там робив?

– Снідав, – розгублено відповів Богдан.

– Смачно? – запитав Марченко.

– Нормально.

– Ну-ну, – знову не втримався донкор. – Солоденький!

– Добивай-добивай, – дорікнув Богдан. – Звідки ж я знав? Ще й назва така…

– Назва крута!

– А ти чому не попередив?

– Я міг подумати, що тебе туди понесе? – уколов питанням Ігор.

– Треба мислити стратегічно, – відштовхнув «шприца» професор.

– Добре, – обрізав Ігор. – Приїду – проведу інструктаж, стратег…

– Рулюй.

Марченко «зник». Мабуть, за кермо вхопився. Лисиця подивився на телефонний годинник. Додав приблизні Ігореві хвилини. Так, є час для нічого-не-робити. Таке теж потрібне. Хоч і буває нечасто. Очі гайнули довкруги. Вихопили з незнайомого пейзажу кілька букв. «Магазин подарунків “Абра-Зіна”». Гм… Посміявся з назви. Хазяїн, видно, – вели-и-и-и-икий оригінал. Навідати магаз? Сувенірчика прикупити? Гм… Бондаренкові. Та й Кодаковському. Непогана ідея. Пішов робити її життям.