Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що тут діється? — спитав я.
Обидва поглянули на мене, а Пайл раптом кинувся до автомата і притягнув його до себе.
— Це що, гра? — спитав я.
— Я йому не довіряю, — відповів Пайл. — Невідомо, що він зробить, коли ті нападуть.
— А ви коли-небудь стріляли з автомата?
— Ні.
— От і чудово. Я теж. Сподіваюся, він заряджений,— ми ж не зуміємо зарядити.
Вартові мовчки примирилися з втратою автомата. Один з них опустив гвинтівку і поклав її собі на коліна, другий притулився до стіни і заплющив очі, мабуть, вірячи, як у дитинстві, що від цього стане невидимий. Можливо, він був радий, що більше не несе ніякої відповідальності. Десь далеко знову татакнув кулемет — три черги, і знову тиша. Другий вартовий міцніше заплющив очі.
— Вони не знають, що ми не вміємо поводитися з автоматом, — промовив Пайл.
— Вважається, що вони стоять за нас.
— А я був певен, що ви не стоїте ні за кого.
— Touché,[49] — сказав я. — Шкода, що про це не знають в’єтмінці.
— А що там діється внизу?
Я знову процитував завтрашній номер «Екстрем Оріан»: «Минулої ночі в’єтмінські нерегулярні частини напали на один з постів за п’ятдесят кілометрів від Сайгона і тимчасово захопили його».
— А не здається вам, що в полі буде безпечніше?
— Там страшенно вогко.
— Ви так спокійно ставитесь до цієї погоди, — здивувався Пайл.
— Я наляканий до смерті... але все склалося краще, ніж можна було сподіватися. Вони звичайно не нападають більше ніж на три пости за ніч. Наші шанси збільшились.
— Що це таке?
Почувся шум важкої машини, що йшла по дорозі в напрямку Сайгона. Я підійшов до амбразури і поглянув униз якраз в ту мить, коли повз вежу проходив танк.
— Патруль, — сказав я.
Баштова гармата поверталась то в один бік, то в другий. Я хотів гукнути до солдатів у танку, але яка з цього користь? У них в машині все одно немає місця для двох нікому не потрібних цивільних. Земляна долівка злегка тремтіла, коли проїжджав танк, потім усе стихло. Я поглянув на годинник — за дев’ять хвилин дев’ята — і став напружено чекати, щоб засікти час, коли блисне спалах пострілу. Так визначають, чи далеко вдарила блискавка, прислухаючись, коли загуркоче грім. Минуло близько чотирьох хвилин, перше ніж гармата відкрила вогонь. У відповідь почувся ледь чутний постріл базуки, і потім усе знову замовкло.
— Коли вони повернуться, — сказав Пайл, — ми посигналимо їм, щоб вони підвезли нас до табору.
Долівка струснулась од вибуху.
— Якщо взагалі повернуться, — сказав я. — Схоже на те, що це вибухнула міна.
Коли я знову поглянув на годинник, було вже чверть на десяту, а танк усе ще не повертався. Пострілів більше не було.
Я сів біля Пайла і випростав ноги.
— Спробуймо краще заснути, — запропонував я. — Більше нам нічого не лишається робити.
— Мене непокоять ці вартові,— сказав Пайл.
— Поки не з’являться в’єтмінці, можете їх не боятися. Для певності покладіть автомат собі під ногу.
Я заплющив очі і спробував уявити себе десь в іншому місці... ну, хоч би в купе четвертого класу одного з німецьких поїздів, — їх було багато в Німеччині до того, як Гітлер прийшов до влади; в ті дні я був молодий, міг, не сумуючи, просидіти ніч, і душа моя була сповнена надій, а не страху. Якраз о цій годині Фуонг завжди готувала мені мої вечірні люльки. «Чи не чекає на мене лист?» — подумав я. Я сподівався, що не чекає, бо знав, що в ньому буде написано, а поки лист не прибув, можна помріяти про нездійсненне.
— Ви заснули? — спитав Пайл.
— Ні.
— Вам не здається, що нам слід втягти сюди драбину?
— Я починаю розуміти, чому вони не зробили цього. Адже це єдиний вихід звідси.
— Хоч би танк повернувся.
— Тепер уже не повернеться.
Я намагався поглядати на годинник не дуже часто, але інтервали були далеко менші, ніж я думав. Дев’ять сорок, десять п’ять, десять двадцять, десять тридцять дві, десять сорок одна.
— Не спиться? — спитав я Пайла.
— Не спиться.
— Про що ви думаєте?
Пайл помовчав.
— Про Фуонг, — сказав нарешті.
— Про Фуонг?
— Просто думав, що вона зараз робить.
— Можу вам сказати. Вона вирішить, що я залишився ночувати в Тай-Ніні, — це зі мною трапляється не вперше. Зараз вона лежить на ліжку, запаливши шматочок камфорного дерева, щоб прогнати москітів, і розглядає малюнки в старому номері «Парі-матч». Вона, як і французи, вельми шанує королівську сім’ю.
Він сказав задумливо:
— Це, мабуть, дуже приємно — знати про неї все.
Я уявив собі, як його по-собачому лагідні очі вдивляються в темряву. Його слід було б назвати Фідо[50], а не Олденом.
— Я теж не знаю напевне, але сподіваюся, що це так. Чи варто ж ревнувати, однаково нічого не вдієш. Як сучка схоче...
— Томасе, я просто ненавиджу вас, коли ви так говорите. Знаєте, якою я бачу Фуонг? Чистою, як квітка!
— Нещасна квітка, — сказав я. — Навколо стільки бур’янів.
— Де ви познайомилися з нею?
— Вона танцювала в «Гран монді».
— Танцювала?! — вигукнув він, наче сама думка про це завдала йому болю.
— Цілком пристойна професія, — сказав я. — Не хвилюйтесь.
— У вас такий багатий досвід, Томасе.
— Мені багато років. Поживете з моє...
— Я навіть не знаю, що таке жінка, — сказав він.— У
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.