Читати книгу - "Характерник"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Потім усі подивилися на Сірка, який дрімав на покуті під образами, приклали пальці до губів — тс-с-с-с, звели очі на тьмяний лик козацької матері Богородиці, перехрестилися і навшпиньках, щоб не розбудити кошового, посунули з куреня.
3
Вечоріло, але бузьчиха, сидячи на гнізді, яке вони з чоловіком змостили на вершечку ганебного стовпа, добре бачила, як значні військові товариші навшпиньках пройшли повз церкву, пушкарню, військову канцелярію, повз ганебний стовп під її гніздом, а потім, втягнувши голови в плечі, поминули шибеницю. Тільки даремно вони думали, що їх ніхто не чує і не бачить — кілька сотень козацьких носів приплюснулися до шибочок у вікнах, відтак ті носи обережно вистромилися з дверей куренів, а далі козаки, вже не криючись, висипали надвір і приєдналися до старшин, які виходили за січовий вал до грецької хати. Тут уже ніхто не крався навшпиньках, вони йшли рішуче, йшли безоглядно, а потім не стрималися й побігли, вимахуючи руками. У перших лавах бігли донець Іван Міюський, кальниболотські гайдамаки Іваник, Вовкотруб, Тхорик, їх наздоганяв, спотикаючись і зашпортуючись у рясних шароварах, підсліпуватий Лук’ян Андрієць, бігли корсунці, уманці, пластунівці, шкуринці, васюринці, кисляківці і вся низова братія запорозька — від значних військових товаришів до рядової сіромашні. За ними, кашляючи, шкутильгали діди-райці, бо як же без них?
Небавом перед грецькою хатою вже вирувала юрма схвильованого низового товариства, й осавул Харко Білецький, склавши біля рота долоні лійкою, гукнув:
— Гей ти, Василю Чадуєв, і ти, Семене Щоголєв! Мерщій виходьте та подивітеся, хто до вас прийшов!
Грецька хата, нижче напустивши очеретяну стріху на вікна, мовчала.
— Боягузи, виходьте! — закричав курінний Добривечір. — До вас прийшов сам царевич!
У віконці грецької хати хтось загасив каганець, надворі зовсім посутеніло, але з хати ніхто не виходив.
— Чи вас за бороди витягти? — гарикнув загалом сумирний курінний Гапочка.
— Зараз підпалимо стріху й викуримо, як лисів з нори! — пригрозив Харко Білецький і, діставши з-за пояса люльку, вдарив кресалом.
Лиш тепер у сінях зашаруділо. Двері ледь-ледь прочинилися, і в тій щілині з’явилося око. Воно спитало голосом Чадуєва:
— Кто і пошто нас оклікаєт?[32]
Ніхто з козаків не второпав, що воно запитує, та Чадуєва зрозумів царевич.
— Подь ка мнє![33] — сказав він.
Запорожці зачудовано подивилися на Симеона: яке ж цікаве слівце він промовив, наче перепілка підпадьомкнула.
Але ніхто не виходив із грецької хати. Чадуєв спитав крізь шпарину: хто це там його викликає?
— Я! — гукнув царевич. — Государів син Симеон Олексійович!
Око помовчало, потім сказало, що це ім’я навіть страшно вимовляти, бо государів син Симеон давно лежить на цвинтарі.
— Ось я прийшов живий і стою перед тобою! — відповів йому син Олексія Михайловича. — Іди і дивись.
Чадуєв, помовчавши, сказав, що його розум відмовляється навіть думати про таке. Царевичі не тиняються дикими полями, не швендяють по Запорожжю, не гуляють по Дону з розбійниками. Ти, сказав Чадуєв, Стеньки Разіна вилупок, насіння сатани й душогубця, ти — пройдисвіт і самозванець.
Як почули це запорожці, ще лютіше стали проклинати Чадуєва, Щоголєва і все московське боярство, аж Чортомлик, який протікав одразу за грецькою хатою, уповільнив свою течію. Він ще не чув таких лайок: суче вим’я, ослячий хобот, дідькове гузно, свинячий пуп…
Спершу Чадуєв огризався сам, потім у сіни вийшов Щоголєв, і вони вдвох горлали в шпарину, що на Січ прийшов самозванець, хоча Симеона увіч ще не бачили.
— Чули? — озирнувся царевич до товариства. — Мої холопи та мене ж і оббріхують! Ну, я їм зараз покажу!
Його бліде шляхетне обличчя налилося маковим цвітом, він вихопив з піхов шаблю — красивий, рвійний, відважний — і високо заніс її над головою.
— Я вас щас устрою![34] — закричав Симеон до послів.
Він кинувся до дверей, щоб порубати боярське поріддя, але тут вчинилось жахіття, якого ніхто не очікував, — у шпарину дверей просунулось дуло пищалі і гримнув постріл. Та за мить до того сталося диво. Котрийсь із козаків злетів у повітря, мов птах, ухопив на льоту царевича й відлетів з ним до великої хлібної діжки, що стояла на причілку грецької хати. Куля, призначена Симеону, зірвала шапку з голови Тхорика й просвистіла невідь-куди разом із шапкою.
Тхорик у той бік навіть не глянув. Він втупився, як і сотні козацьких очей, у хлібну діжку, куди відлетів козак разом із царевичем. Там нікого не було. Біля причілка так само стояла хлібна діжка, а від царевича й козака ні сліду, ні знаку.
Запорожці похололи. Вони вже готові були кинутися хто куди на пошуки царевича, аж раптом із діжки вистромилося спершу малинове вухо, а за ним і половина Симеона. На його обличчі не було й тіні страху. Він повів довкола очима й спитав:
— А де той молодець, що вкинув мене в цю діжу?
Козаки знизали плечима. Вони ще не встигли зрозуміти, що сталося.
Кирик тим часом сидів на березі Чортомлика, опустивши в холодну воду босі ноги. Стрибок був не з найтяжчих, але сили трохи забрав.
Дрібна риба терлася об Кирикові ноги, лоскотала п’яти, і він усміхався. Вода повертала йому снагу.
У сивому небі над Чортомликом засвітився місяць і простелив до Кирикових ніг срібну стежку. До серця підступила печаль. Вона, ця печаль, кликала його в дорогу. Але через події, які відбувалися на Січі, Кирик не міг відлучатися далеко. Ось і зараз біля грецької хати знов займалася веремія.
Зачерпнувши пригірщ чортомлицької води, Кирик напився місячного світла й тінню подався на голоси, що стрясали невстояну ніч.
Розділ IX,
який оповідає про Кирикову поїздку до Гордашівки, страшне лихо, що спіткало Христусю, та про бій на Мокрому Омельнику
1
Кирик, відколи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Характерник», після закриття браузера.