Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

для транспортування вино та олія. Знахідки фрагментів амфор, що були основною транспортною тарою для рідини, на деяких зарубинецьких пам’ятках (наприклад, городищі Пилипенкова Гора в околицях сучасного Канева) становлять до 10 % від загальної кількості керамічних знахідок. До того ж амфорні знахідки свідчать: торговельні відносини з причорноморськими полісами встановило вже перше покоління мешканців зарубинецьких осередків (принаймні середньодніпровських), не пізніше від перших десятиліть II ст. до н. е.

Важливість торговельних відносин, основною трасою яких був Дніпро, для «зарубинців» ілюструє й така обставина. Уже згадувалося, що в останній третині II ст. до н. е. на пониззі Дніпра постав пізньоскіфський осередок. Населення пізньоскіфських городищ мало змогу перешкоджати пересуванню «чужинців» цією ділянкою Дніпра, а отже, втручатися у вже налагоджену торгівлю між «зарубинцями» та населенням античних міст.

Однак амфорні знахідки на зарубинецьких пам’ятках переконливо свідчать, що якоїсь значної перерви у «зарубинецько»-еллінській торгівлі не було. Натомість у шарах пізньоскіфських городищ мало не від моменту їхнього будівництва трапляються знахідки посуду зарубинецьких типів, а в могильниках, де ховали небіжчиків мешканці цих городищ, є серія поховань, що супроводжуються зарубинецькими посудинами. Такі поховання здійснені в характерних для пізніх скіфів сімейних склепах за обрядом тілопокладання, геть не притаманним зарубинецькій традиції. Примітно також, що зарубинецькі посудини супроводжують виключно кістяки жінок та дітей. Тож імовірно, що такі поховання належать «зарубникам», які жили серед пізніх скіфів (звідси зарубинецькі посудини в шарах поселенських пам’яток) і були включені у пізньоскіфські родини (їх ховали не окремо, а в родинних склепах), вимушено чи невимушено відмовлялися від «батьківських вірувань» (їх не спалювали, а інгумували), але навіть за таких обставин намагалися бодай частково позначити своє «зарубинецьке походження» навіть у потойбічні (зарубинецький посуд у поховальному інвентарі). Напевне, і дітей від спільних шлюбів ховали в такий спосіб.

Загалом же окреслена археологічна картина дозволяє вбачати такий перебіг подій: середньодніпровські «зарубинці» та нижньодніпровські пізні скіфи (судячи з усього — без особливих конфліктів) віднайшли взаємовигідну конфігурацію співіснування у системі тогочасної «міжнародної торгівлі», а запорукою цієї угоди стало укладання шлюбів на зразок династичних між представниками зарубинецьких та пізньоскіфських громад. Варто зазначити, що подібні механізми відносно сталих відносин пізні скіфи мали й з іншими сусідами, кочівниками-сарматами. Принаймні археологічні матеріали та відомості антропології дозволяють упевнено робити таке припущення. Щоправда, в цьому випадку цілком імовірними були не тільки паритетні стосунки, а й певна зверхність номадів, надання їм данини чи «виплат за мир». У будь-якому разі доволі «інтернаціональна» вже за самим походженням культура пізніх скіфів в умовах існування на Нижньому Дніпрі додатково збагачувалися культурними компонентами, притаманними населенню суміжних територій.

Повертаючись до носіїв зарубинецької культури, зазначимо, що південний напрямок контактів був для них хоч і вагомим, але далеко не єдиним. Не менш жваві стосунки вони підтримували і з латенізованим населенням Центральної Європи, насамперед мешканцями території Польщі. Щоправда, тут ми не можемо конкретизувати форми таких стосунків. Імовірно, ішлося і про торгівлю, і про запозичення певних технологій та конкретних зразків ремісничих виробів, і про переселення час від часу якихось невеликих груп чи навіть окремих осіб. Найголовніше, що такі відносини були безперервними. Це досить добре ілюструється, зокрема, досить швидким потраплянням у зарубинецьке середовище нових типів застібок-фібул центральноєвропейського походження, що доповнювали своєрідну місцеву ювелірну традицію, представлену насамперед т. зв. фібулами зарубинецького типу, які вважаються «етнографічною ознакою» носіїв зарубинецьких старожитностей.

До речі, схожа ситуація спостерігається і в ареалі поєнешти-лукашівської культури. Її носії так само підтримували сталі стосунки з античними осередками, передусім із розташованою в гирлі Дністра Тірою. Однак і з «прабатьківщиною» зв’язок не втрачався, що добре відбито в комплексі прикрас та металевих деталей одягу (фібули, поясні гачки).

Було б досить дивно, якби відомості про племена, що підтримували сталі відносини з античними осередками, жодним чином не потрапили в писемних чи епіграфічних джерелах. Проте не слід забувати, що навіть причорноморські поліси були віддаленою периферією античного світу, тож навіть про них відомості вкрай скупі. Про глибинні території Східної Європи годі й говорити, їхнє населення потрапляло у фокус уваги античних авторів найчастіше тільки тоді, коли ставало одним із гравців тогочасної «геополітики», а надто — коли загрожувало цивілізованим мешканцям Великого Середземномор’я.

Власне, для рубежу III—II ст. до н. е. та подальшого часу антична традиція знає в глибинних районах Східної Європи (окрім кочівників) тільки один стабільно згадуваний народ — бастарнів. Перші згадки про них датовані останньою третиною III ст. до н. е., але саме східноєвропейська локалізація бастарнів та більш детальна етнографічна інформація щодо них належать уже до першої третини II ст. до н. е. Зумовлювався такий інтерес до бастарнів саме зазначеними вище обставинами: очолювані ватажком Клондиком бастарни взяли участь у подіях II та III Македонських війн (200—196 та 171—168 рр. до н. е. відповідно). Протягом цього періоду бастарни кілька разів приходили на Балкани «з-за Дунаю» як найманці македонських царів у їхньому протистоянні з Римом. Навіть якщо вважати відомості античних авторів про кількість бастарнських контингентів перебільшеними (у різних епізодах фігурують від 10 до 30 тис. вояків), то все одно йдеться про представників численної людності.

Співвідносячи відомості про бастарнів як велелюдне плем’я зі східноєвропейськими археологічними реаліями цього періоду, доводиться погодитися, що «археологічним відбитком» бастарнів можуть бути тільки латенізовані культури. Більше того, певні типи речей, що трапляються в ареалах цих культур, радше за все були запозичені саме на Балканах у період Македонських війн. Серед дослідників немає згоди, чи вбачати бастарнів лише в носіях територіально ближчих до Балкан поєнешти-лукашівських старожитностей, чи вважати ними весь загал латенізованого східноєвропейського населення. З огляду на кількість найманців-бастарнів більш прийнятним є другий варіант. Однак цілком слушним є зауваження, що власне бастарнами могла називати себе тільки якась частина цих східноєвропейських варварів, ті, хто організовував та очолював згадані військові акції. Племінна ж належність інших учасників походів, котрих залучали бастарни, могла бути й іншою.

У будь-якому разі цікавою є етнографічна невизначеність щодо бастарнів, що спостерігається у творах античних авторів, хтось із них вважає бастарнів германцями, хтось — кельтами, і при цьому твердження щодо етнічного визначення бастарнів у більшості письменників мають характер радше припущень, а не впевненої констатації факту. Це дало підставу вбачати в бастарнах певний народ «між германцями та кельтами», групу населення, вкрай скупі відомості про мову котрого (до нас дійшло лише шість бастарнських слів) не дозволяють однозначно відносити його до жодної з відомих нам мовних груп. Підкреслимо, що така невизначеність якнайкраще відповідає багатокомпонентності формування поєнешти-лукашівської та зарубинецької культур. Логічно припустити, що абсолютно нове та