Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

чужій країні. Й ось вартує тільки з кимось із них якійсь біді трапитися, як починає в Кукутіса серце боліти. Починає поколювати. Й якщо в самому низу серце поколює, отже, це якийсь литовець у біду в Південній Африці потрапив. Тоді перечікує просто Кукутіс цей біль, розуміючи, що ніяк він до Південної Африки зараз не дістанеться. Він і в Європі ніколи не встигає на допомогу, але завжди поспішає. В Європі легше квапитись. Європа маленька і вона найчастіше у Кукутіса в серці болить. Хоча і займає тільки малу частину серцевої поверхні. Зате «європейський» біль свого серця відчуває Кукутіс докладніше, ніж будь-який інший. Відчуває так точно, що відразу визначити може: з Парижа він долинає чи з Тулузи! З Парижа литовський біль, звісно, долинає набагато частіше. Він уже й не пам’ятав точно, скільки разів йому цей шлях проробляти доводилося — то від Маріамполя до Парижа, то від Сартая до французької столиці. А колись давно, дуже давно, либонь, ще до закінчення Першої світової, на якій він свою праву ногу втратив, бачив Кукутіс заграву дивовижну на горизонті. Бачив її, визираючи зі шанців. І сказав йому тоді товариш, що це Париж горить. Був тоді Кукутіс трохи молодший і сперечатися любив. І сказав він приятелю, що Париж далеко, й Європа величезна, отже, горить десь ближче, може, навіть у сусідньому бельгійському містечку. Товариш на те негативно головою в касці хитнув, і сказав одну фразу, яку пам’ять Кукутіса зберегла краще, ніж обличчя товариша. Замість обличчя від товариша в пам’яті тільки каска залишилася. І кілька секунд голосу, який сказав: «Під час війни Європа стає маленькою». Так, це точно. А в мирний час вона розправляє свої поля та ліси і знову перетворюється в майже неосяжний простір, порізаний нескінченними дорогами, якими для рівноваги однакова кількість машин і людей переміщаються в протилежних напрямках.

Мороз, що проліз за піднятий комір сірого зимового пальта, поквапив Кукутіса. Знову вийшов він до дороги, придивився у бік Польщі і, побачивши кілька пар жовтих автомобільних очей-фар, що повільно до нього наближаються, всміхнувся. Хоч і було йому жаль залишати Польщу, та не покинувши її, до Парижа не дістанешся!

Розділ 23. Лондон

Сусіди більше не з’являлися. Виявилося, що вони втекли, не заплативши за два тижні. Таня не дуже й засмутилася. Кілька хвилин лаялася, проклинала їх і свою доброту. А потім швиденько навела в кімнатці лад. Решту їхніх яєць дозволила з’їсти Клаудіюсу й Інґриді, а пиво забрала собі. І вже наступного дня привела в квартиру нових пожильців — і також молоду пару, що приїхала з Будапешта. Вони навіть не назвалися, але при зустрічі в коридорі або на кухні привітно всміхалися.

Клаудіюс у перший момент з досадою поскаржився Інґриді на дивну поведінку нових сусідів.

— А навіщо їм називатися? — дівчина стенула плечима. — Ти думаєш, ми будемо довго з ними пліч-о-пліч жити? Завтра вони втечуть, або ми післязавтра злиняємо, і що — тримати їхні імена в пам’яті?!

Клаудіюс раптом збагнув, що Інґрида має рацію. Все навколо мінливе та швидкоплинне. За останні кілька днів йому вдалося трохи підзаробити і щоразу в новому місці. І в кожному новому місці він із кимось балакав, когось слухав і ні у кого імені не питав. На оптовому ринку риби з третьої години ранку тягав пластикові лотки від продавців до машин рестораторів і власників кафе, котрі скуповувалися на день. У скверику біля кладовища вигулював вагітну самку спанієля похилого іранця, знайомого Тетяни. Іранець, ім’я котрого Клаудіюсу так і залишилося невідомим, видав йому на порозі своєї квартири двадцять фунтів за дві години вигулу і, не попрощавшись, хряснув перед носом двері. Але найважчим, хоча і найприбутковішим, виявився попередній день, коли, знову ж таки завдяки Тетяні, Клаудіюсу довелося допомагати молодому безіменному поляку розрізати болгаркою у дворі покинутого складу металеві конструкції будівельного риштовання. Вони удвох знімали з автомобільного причепа трубу з привареними кріпленнями, ставили її на збиті ними ж з підручного дерева козли і спочатку відпилювали від рури все зайве, а потім і саму чотириметрову трубу розпилювали навпіл. Поляк виявився спритним, його чіпкі довгі пальці відразу привернули увагу Клаудіюса. Вони б підійшли і піаністу, і кишеньковому злодію, але дісталися, як виявилося, фахівцеві в царині сантехніки. Після кількох годин наполегливої праці він запропонував Клаудіюсу викурити по цигарці, а після цигарки зробив абсолютно несподівану пропозицію: розплатитися за працю саме цигарками. Клаудіюс відмовився, пояснивши, що йому потрібні гроші, позаяк дружина вагітна. Поляк без зайвих слів вручив йому тридцять фунтів.

Дорогою додому Клаудіюс зупинився у жалюгідній на вигляд кав’ярні. Одне віконце, одні двері. Праворуч у дверях на дошці крейдою цінник, де першим пунктом стояла кава за сімдесят пенсів.

— Заслужив! — Клаудіюс рішуче зайшов, сів за хисткий столик.

Поки грів долоні об гаряче горнятко, міркував, як легко йому вдалося сьогодні переконати поляка заплатити грішми. Тільки й того: узяв і збрехав, що дружина вагітна. А Інґрида не тільки не вагітна, але й не дружина. Хоча яка різниця? Живуть вони разом і цілком щасливо. Може, якось занадто спокійно? Без пристрасті, якою супроводжувалися їхні перші ночі на прикордонному з Білоруссю фестивалі та наступні рідкісні побачення. Так, пристрасть сховалася, злякавшись чи то лондонського клімату, то чи хиткості місцевого життя, де хиткість столика в дешевій кав’ярні виявлялася найменшим подразником, що не заслуговує навіть на прикрощі. А ось хиткість життя — штука, що відволікає від усього. Думаєш про завтра: яким воно буде? А потім знову думаєш про наступне завтра, а потім про наступне... І немає часу думати про щось інше або відчувати. Немає часу і сил для пристрасті...

Клаудіюсу згадалися слова Інґриди про те, що і вони можуть утекти з квартири так само легко та непомітно, як колишні сусіди. А куди втекти?!

Господар кав’ярні, смаглявий, схожий на турка або тунісця, підійшов, запропонував повечеряти. Курка з картоплею за три дев’яносто дев’ять. Клаудіюс ввічливо відмовився. У цей час дуже до речі в заклад зайшли кілька будівельників у синіх забруднених фарбою комбінезонах. Господар заметушився коло них.

Удома Клаудіюс розповів Інґриді про поляка, про те, як переконливо збрехав йому про її вагітність. Дівчина усміхнулася якось недобре, неприємно.

— А може, ти справді вагітна? — обережно спитав він.

— Я? І не сподівайся! Ось купиш будинок або квартиру, роботу постійну знайдеш, тоді можна буде і помріяти!

Останні слова вона вимовила майже ніжно, чим заспокоїла Клаудіюса.

Правда, мрії про