Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

— Лангіле, ніхто вас не звинувачуватиме, — запевнив градоуправителя Талігхіл, — бо ці три дні ви знаходилися тут. Та й представниця Братства має до нас ділову пропозицію. Знайомтеся: Тесса — Лангіл.

Войовниця ввічливо, але не дуже шанобливо кивнула градоуправителеві й повернулася до Пресвітлого:

— То що ви вирішили?

— Потрібно все обміркувати, — похитав головою Талігхіл. — Завтра, у цій же порі, ми повідомимо про своє рішення.

— Я прийду, — пообіцяла Тесса. Попрощалася та пішла.

— Дивна жінка, — пробурмотів правитель. — Армахоже, хотілося б почути про неї більше.

— Добре, Пресвітлий. Поговоримо, коли вам буде завгодно.

— Не зараз — точно, — посміхнувся Талігхіл. — Отже, панове, займемося тим, від чого нас відірвали церемонії. Старегху, ви з’ясували, які в нас можливості?

— З’ясував, — відповів Армахог. Він підвівся та пройшовся вздовж стіни, на якій висіла карта світу. Відкашлявся і почав розповідь.

— Ми опинилися у парадоксальній ситуації. Не вистачає лише однієї складової, яка б забезпечила нам остаточну перемогу. Часу.

Старегх помовчав, міряючи кроками залу.

— Час, — мовив нарешті Армахог. — Ми можемо зібрати армію, здатну перемогти військо хумінів, але для цього не вистачає часу. В нашому розпорядженні надто мало по-справжньому сильних бійців, — тих, кого Тесса називає професіоналами. Система інформування, яка існувала і частково існує досі, убезпечувала нас від раптового нападу сусідів. Брати Хпірни позбавили нас усіх інформаторів та встигли подолати значну відстань до кордонів. Офіцери та рядові не встигнуть зібратися.

Після виголошення вражаючої новини, Армахог на деякий час змовк і знову закрокував уздовж стіни з картою.

Нарешті Талігхіл не витримав:

— Усе?

— Ні, — похитав головою старегх. — Певну кількість воїнів ми маємо, з їхньою допомогою ми можемо затримати хумінів у Кріні й виграти час.

— Чудово! — вигукнув Харлін. — Тоді чому?..

Армахог втомлено зітхнув та підніс руку, закликаючи до тиші:

— Бо це не вирішить проблеми. Коли сили, що маємо зараз, відправити у Кріну і затримати хумінів, поклавши там цю частину війська, — ми програємо війну. Людей, яких встигнемо зібрати протягом виграного часу, не вистачить, аби розбити вороже військо.

— Отже, потрібно відіслати у вежі тільки частину сил з тих, котрі є зараз у нашому розпорядженні, — спокійним рівним голосом мовив Талігхіл. Він чудово розумів, що старегх згадав би про такий варіант, коли б він був прийнятний. Пресвітлий говорив про неможливе, аби відшукати можливе. Після такої кількості партій у махтас правитель не мав сумніву: вихід існує. Тільки потрібно його відшукати.

— Якщо ми відішлемо лише частину війська, воно не затримає хумінів надовго. Ми не встигнемо зібрати людей, — Армахог, заклавши руки за спину, продовжив карбувати крок. Карти, що лежали на столі, тихесенько шаруділи, коли повітря торкалося їх — наче намагалися підказати людям рішення, таке просте та очевидне. Талігхілові здавалося, що рішення десь поряд: варто простягнути руку. Але куди її простягати — він не знав.

— Ми змушені відправити туди всіх, розумієте?! — з неприхованим стражданням вигукнув старегх. — Усіх, хто є у нас зараз. Але — вони будуть потрібні й потім. А «потім» для тих, хто увійде у вежі, не буде. Їм доведеться битися до останнього.

— Скільки? — незворушно запитав Пресвітлий. — Як довго вони муситимуть битися?

— Доки зможуть. Не знаю, скільки мине часу, як швидко хумінські розвідники відшукають обхідні стежки. Тоді частина ворожого війська зайде з тилу та вдарить по вежах з двох сторін. Не виключено, що знайдуть і входи — ті, що у долині Ханху. У будь-якому разі смерть наших — неминуча.

Талігхіл замислився. Ситуація, описана старегхом, видавалася йому чимось знайомою.

— Гаразд, — мовив Пресвітлий, — я поміркую над цим. Тепер давайте перейдемо до інших питань. Перше: скільки харчів та зброї ми можемо перевезти у вежі Кріни? Друге: що робити з Братством Вільних Клинків?

Армахог сів у крісло перед своїми картами і почав розгладжувати їх тремтячими пальцями. Він майже не слухав, що казав Харлін стосовно грошей, необхідних, аби закупити «харчі та зброю».

Тесса… Як несподівано — це так на неї схоже! Заявитися безпосередньо до Пресвітлого й говорити від імені цих найманців.

Армахог ніколи не сприймав членів Братства — на це були причини. Його найкраща учениця

(та що приховувати, більше, ніж просто учениця)

пішла колись, віддала перевагу не йому, а Братству. Він розумів і частково виправдовував її вчинок, але «професіонали» Тесси для старегха назавжди залишилися найманцями.

Колись він сподівався, що вона повернеться. Тепер… тепер у Армахога була дружина, дорослі син та донька. Він не руйнуватиме сім’ю заради

(справжнього кохання?)

того, що було давно, у напівзабутому минулому. Ми змінилися за ці роки. Безглуздо сподіватися повернути те, що минуло. Це був її вибір — і мій також.

Харлін обіцяв правителю негайно віддати розпорядження про доставку до веж усього необхідного для тривалої облоги. Талігхіл кивав.

На що він сподівається? На що ми всі сподіваємося? На диво? Боги давно покинули нас. Навіть «професіонали» Тесси не врятують становища; єдине, на що вони здатні — відстрочити загибель. Тесса!.. Вона, напевно, забажає виїхати у вежі. Талігхіл відішле найманців туди, а вона… вона не залишиться осторонь. Що робити?! Я не можу допустити, щоб… Я…

Він відсунув карти й уп’явся очима в полум’я лампи, що висіла навпроти.

А що я можу?

— …храм допоможе, — говорив Тієліг. — Нам зараз нелегко, та дещо…

— Я не забуду цього, — пообіцяв Талігхіл. — Гаразд, питання з харчами вирішено. Зі зброєю все зрозуміло. Що з Братством?

— Мені здається, Пресвітлий, ніхто не сумнівається: вони нам потрібні, — Армахог не впізнав свого голосу — той став крихким, наче весняна крига.

— Правильно, — погодився правитель. — Питання в ціні.

— Доведеться прийняти їхні умови, якою б не була ціна, — зітхнув Харлін. — Я не воїн, але бачу: у майбутній кампанії кожен меч буде на рахунку. А Вільні Клинки — це Вільні Клинки.

— Безумовно, — Талігхіл повернувся до старегха. — Це я перекладаю на ваші плечі, Армахоже. Займіться членами Братства, укладіть домовленість… їхній ватажок — ваша знайома, тож вам буде легше знайти спільну мову.

— Як накаже Пресвітлий, — уклонився старегх.

— Здається, все, — підсумував правитель. — У кожного достатньо невідкладних справ, не буду вас затримувати. Зустрінемося ввечері, панове, та обговоримо, хто що встиг владнати.

Засовалися крісла — стурбовані можновладці залишали залу нарад.

— До речі… Армахоже… — мовив у спину старегхові Талігхіл. — Залиштеся, мені потрібно переговорити з вами.

Рудоволосий воєначальник мовчки став біля спинки крісла, очікуючи, доки всі вийдуть і правитель пояснить суть справи.

— Ось що, — Пресвітлий вибрався з-за підкови стола й уважно подивився на карту на стіні. — Здається, я знайшов вихід.

Армахог