Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ну, Зіє? – тільки й видобув він.
– Я не чула, як він пішов, – пояснила та.
То була приваблива молода особа – ставна, з пишними формами, блискучими чорними очима й настільки помітною загальною схожістю з мсьє Папополусом, що одразу ж ставало ясно: це батько й дочка.
– Як же дратує, – знервовано повела далі вона, – що крізь замкову щілину не можна водночас бачити й чути.
– Мене це теж нерідко дратувало, – зауважив той із надзвичайною безпосередністю.
– То ось він який, мсьє маркіз, – повільно промовила Зія. – Тату, а він завжди з’являється в масці?
– Щоразу.
Запала пауза.
– Гадаю, йдеться про рубіни? – запитала донька.
Батько кивнув.
– Ну, яка твоя думка, маленька? – поцікавився той, і в його чорних очицях-намистинках прозирнуло щось схоже на веселощі.
– Про мсьє маркіза?
– Так.
– Гадаю, – неквапливо проказала вона, – дуже рідко буває, щоб справдешній церемонний англієць аж так добре розмовляв французькою.
– Ага! – мовив мсьє Папополус. – То он якого ти дійшла висновку.
Він, як і завше, не поспішав ділитися своїми думками, але поглядав на Зію з ласкавим схваленням.
– Я також подумала, – докинула та, – що голова у нього якоїсь дивної форми.
– Завелика, – сказав на це батько, – трішки завелика. Але перука завжди породжує такий ефект.
Вони обмінялися поглядами й посміхнулися.
Розділ третій
Серце вогню
Руфус ван Олдін пройшов крізь турнікетні двері готелю «Савойя» і попрямував до конторки портьє. Той привітав його шанобливою усмішкою.
– Радий знову бачити вас, містере ван Олдіне, – промовив він.
Мільйонер-американець лише недбало кивнув у відповідь.
– Усе гаразд? – запитав новоприбулий.
– Так, сер. Майор Найтон нагорі, у вашому люксі.
Ван Олдін знову кивнув.
– Пошти немає? – поблажливо процідив він.
– Усю кореспонденцію передали прямо в номер, містере ван Олдіне. Ой, зачекайте хвилинку!
Його рука пірнула в одне з відділень і дістала листа.
– Щойно отримали, – пояснив портьє.
Мільйонер узяв у нього конверт і щойно помітив почерк, по-жіночому граційний, як вираз його обличчя зненацька змінився. Різкі контури пом’якшали, а жорстка складка губ розгладилася. Тепер він мав вигляд іншої людини. З листом у руці та досі усміхаючись підійшов до ліфта.
У вітальні його апартаментів за письмовим столом сидів молодий чоловік і жваво сортував кореспонденцію з тією спритністю, яка породжується тільки тривалою практикою. Забачивши ван Олдіна, він стрибком звівся на ноги.
– Привіт, Найтоне!
– Радий вас бачити, сер. Гарно провели час?
– Так собі, – холодно відказав мільйонер. – По-моєму, сьогоднішній Париж – глухе містечко. Та все ж я отримав те, по що їздив.
І досить неприємно посміхнувся сам до себе.
– Гадаю, як і завжди, – зауважив секретар, сміючись.
– Що є, те є, – погодився той.
Він розмовляв у суто фактологічній манері, як-от коли констатують дещо загальновідоме. Скинувши своє важке пальто, господар підійшов до столу.
– Є щось термінове?
– Не думаю, сер. Здебільшого рутинна писанина. Я, правда, ще не все розсортував.
Ван Олдін коротко кивнув. Він був не з тих, хто часто шпетить або хвалить. Його підхід до наймання персоналу вирізнявся простотою: кожен отримував змогу проявити себе, а тих, хто виявлявся неефективним, швидко звільняли. Підбір кадрів теж проходив нетрадиційно. Так, Найтона мільйонер випадково зустрів на швейцарському курорті два місяці тому. Уподобавши цього хлопчину, він проглянув послужний список майора і знайшов там пояснення його кульгавості. Ветеран не робив таємниці з того, що шукає собі місце, і навіть несміливо поцікавився в американця, чи не чув той про якусь годящу вакансію. Ван Олдін пригадав – із жорсткою, але й веселою посмішкою – всю глибину приголомшення цього молодика, коли йому запропонували пост секретаря в самого небожителя.
– Але… я не маю досвіду роботи з діловими паперами, – промимрив, затинаючись, той.
– А він тобі й ні до чого, – відказав роботодавець. – Для таких справ я маю вже аж трьох секретарів. Але скидається на те, що наступні півроку я проведу в Англії, тож мені потрібен британець, що… ну, знає, за які кінці посмикати… і міг би опікати мене серед тамтешнього товариства.
Тепер у ван Олдіна були всі підстави вважати, що він не помилився у своїй оцінці. Найтон виявився метким, тямущим, винахідливим і мав воістину чарівні манери.
Секретар указав на три-чотири листи, які лежали окремо, на краю стола.
– Можливо, було б не зайве, якби ви продивилися ось ці, сер, – обережно запропонував він. – Верхній стосується угоди з Колтоном…
Але Руфус ван Олдін здійняв руку у протестному жесті.
– Сьогодні ввечері я не збираюся проглядати жодного крючкодерства, – заявив бос. – Усі вони можуть зачекати до ранку. Крім ось цього, – додав він, опускаючи очі на лист, який тримав у руці. І знову на його обличчі промайнула та дивна усмішка-трансформація.
Річард Найтон і собі доброзичливо всміхнувся.
– Від місіс Кеттерінґ? – промурмотів він. – Вона телефонувала вчора й сьогодні. Схоже, їй терміново треба зустрітися з вами, сер.
– Справді?
Усмішка спала з мільйонерових губ. Він розірвав конверт, який стискав у руці, та витяг вкладений аркуш. І доки читав, його обличчя похмурніло, вуста бгалися в жорстоку складку, яку так добре знали на Волл-стріт, а брови зловісно супилися. Найтон тактовно відвернувся і продовжив розпечатувати й сортувати кореспонденцію. У ван Олдіна вирвалася приглушена лайка, а його стиснутий кулак роздратовано гупнув по стільниці.
– Я такого не потерплю! – пробурмотів він сам до себе. – Бідолашна дівчинка, добре хоч за її спиною стоїть старий татусь.
Кілька хвилин він походжав сюди-туди по кімнаті, і його грізно насуплені брови не віщували добра. Старанний секретар не підводив голови від робочого столу. Раптом ван Олдін різко зупинився. І взяв зі стільця, на який тільки-но жбурнув його, своє пальто.
– Знову йдете, сер?
– Так, треба провідати доньку.
– А якщо зателефонують від Колтона?..
– Пошли їх до біса! – гаркнув бос.
– Як скажете, – без жодних емоцій відповів секретар.
До того часу мільйонер встиг натягнути пальто. Насунувши на голову капелюха, він майнув до дверей. А там, уже взявшись за ручку, затримався.
– Хороший ти хлопець, Найтоне, – кинув він, – але не дратуй мене, коли я заведений.
Той ледь помітно посміхнувся, але мовчав.
– Рут – моя єдина кровинка, – сказав ван Олдін, – і ніхто в цілому світі до пуття не розуміє, що вона значить для мене.
Його обличчя освітила примарна посмішка. Він засунув руку в кишеню.
– Хочеш дещо побачити, Найтоне?
І підійшов назад до секретаря.
З кишені з’явився пакуночок, недбало замотаний у коричневий папір. Мільйонер зірвав обгортку,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загадка «Блакитного потяга»», після закриття браузера.