Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

Ми попрощалися, не доторкнувшись один до одного. Наступного дня я не пішов на зустріч. Інший також не повинен був піти. Я довго розмірковував про цю зустріч і нікому не розповідав про неї. Здається, я розгадав, у чому справа. Зустріч відбулася насправді, але інший розмовляв зі мною вві сні й тому забув мене; я ж розмовляв з ним увіч, і мене досі мучить спомин.

Інший снив мною, але то не був власне я. Йому наснилася — тепер я це розумію — неможлива дата на доларовій купюрі.

Ульріка

Він бере меч Ґрам і кладе його між собою та нею.

Сага про Вельсунґів, 27.

Моя історія відповідатиме реальним подіям або принаймні моїм спогадам про реальні події, а це, власне, одне й те саме.

Сталося все недавно, але ж літературний хист — це, як відомо, вміння додавати подробиці та розставляти акценти. Я хочу розповісти про мою зустріч у Йорку з Ульрікою (її прізвища я так і не взнав і, мабуть, ніколи не взнаю). Ця історія тривала один вечір і один ранок.

Звісно, я міг би вигадати, буцімто вперше побачив її біля «П’яти йоркських сестер» — позбавленого найменшої уяви вітражу, який пощадили іконоборці Кромвеля, однак насправді ми познайомилися в невеличкій залі Північного готелю, розташованого по інший бік кріпосного валу. Відвідувачів було небагато, і вона сиділа спиною до мене. Хтось запропонував їй випити, проте вона відмовилась.

— Я феміністка. Не хочу наслідувати мужчин. Мені огидні їхні тютюн та алкоголь.

Фраза претендувала на дотепність, і я здогадався, що вона не вперше її вимовляє. Згодом я переконався, що це їй не властиво, проте наші слова не завжди відповідають нашій сутності.

Вона додала, що пізно прийшла до музею, але її впустили, дізнавшись, що вона норвежка.

Хтось із присутніх завважив:

— Це не вперше норвежці входять у Йорк.

— Так, — відказала вона. — Англія належала нам, і ми втратили її, якщо взагалі можна щось мати або втратити.

І тоді я подивився на неї. У Вільяма Блейка є рядок, в якому йдеться про дівчат з ніжного срібла або ярого золота, а в Ульріці поєднувались золото й ніжність. Вона була висока й зграбна, з тонкими рисами та сірими очима. Проте вираз незворушної загадковості справив на мене навіть більше враження, ніж її обличчя. Вона усміхалася з легкістю і через цю усмішку здавалася дещо відчуженою. На ній була чорна сукня, дивна для північних країв, де намагаються розмаїтити барвами те, що пригасила природа. По-англійськи говорила чисто і точно, й при цьому злегка ґрасирувала. Я не надто спостережливий, і все це відкрилося мені поступово.

Нас познайомили. Я сказав їй, що викладаю в Андському університеті у Боготі. Пояснив, що я колумбієць.

Вона замислено спитала:

— Що значить бути колумбійцем?

— Не знаю, — відказав я. — Це — як віра.

— Так само, як бути норвежкою, — згодилась вона.

От і все, що запам’яталося мені з-поміж сказаного в той вечір. Наступного дня я рано спустився до їдальні. Крізь шибки побачив, що випав сніг; околиця губилася в досвітній млі. Крім нас, у їдальні не було нікого. Ульріка запросила мене за свій столик. Сказала, що їй подобається блукати самій.

Я пригадав давній жарт Шопенгауера й відповів:

— Мені теж. Отже, ми можемо блукати вдвох.

По свіжому снігу ми віддалилися від готелю. В полі не було ні душі.

Я запропонував рушити до Торгейта, що в кількох милях униз по річці. Звісно, я вже тоді закохався в Ульріку; ніхто не був мені потрібен, крім неї.

Зненацька я почув віддалік вовче виття. Ніколи доти не чув, як виє вовк, але то, поза сумнівом, був вовк. Ульріка не знітилася. Раптом вона проказала, немов розмірковуючи вголос:

— Кілька простих мечів, побачених учора в кафедральному соборі Йорка, зворушили мене сильніше, ніж величезні кораблі музею в Осло.

Наші дороги розходилися. Ввечері Ульріка мала виїхати до Лондона, я — до Единбурга.

— На Оксфорд-стріт я крок за кроком пройду путь Де Квінсі[22], котрий серед лондонської юрби шукав свою Анну, — мовила вона.

— Де Квінсі припинив пошуки. А я все ще її шукаю.

— Можливо, ти вже знайшов, — прошепотіла вона.

Я зрозумів, що маю право на несподіваний вчинок, і поцілував її у вуста й очі. Вона відсторонилася з ніжною рішучістю, а тоді мовила:

— Я буду твоєю у заїзді в Торгейті. А поки що, будь ласка, не чіпай мене. Так буде краще.

Для старого холостяка обіцяна любов — несподіваний дарунок. Диво має право ставити умови. Я пригадав свої парубочі літа в Попаяні[23] й схожу на Ульріку вродливу білявку з Техасу, яка відмовила мені в коханні.

Я не припустився помилки й не став питати, чи вона любить мене. Розумів, що я у неї не перший і не останній. Нинішня пригода, — можливо, остання для мене, — буде однією з-поміж багатьох для цієї блискучої й завзятої послідовниці Ібсена.

Взявшись за руки, ми рушили далі.

— Все це схоже на сон, — мовив я, — але ж мені ніколи не сняться сни.

— Наче тому королю, котрий не бачив снів, поки чаклун не приспав його в хліву, — завважила Ульріка і додала:

— Прислухайся, зараз заспіває птах.

Невдовзі ми почули спів.

— У цих краях вірять, ніби передвіщати майбутнє здатна людина, яка невдовзі помре, — проказав я.

— А я невдовзі помру, — відповіла вона.

Я приголомшено подивився на неї.

— Ходімо лісом, щоб скоротити шлях, — запропонував я. — Так ми швидше дістанемось до Торгейта.

— Лісом небезпечно, — заперечила вона.

Ми продовжували йти пустищем.

— Якби ж то ця мить тривала завжди, — прошепотів я.

— Чоловікам заборонено вживати слово завжди, — мовила Ульріка твердо і, ніби побоюючись, що це пролунало надто пишномовно, попросила, аби я повторив своє ім’я, бо не розчула його.

— Хав’єр Отáрола.

Вона спробувала повторити і не змогла. Я також вочевидь не впорався з іменем Ульрікке.

— Я зватиму тебе Сіґурдом, — всміхнулася вона.

— Якщо я Сіґурд, ти будеш Брюнгільд[24].

Вона стишила ходу.

— Тобі