Читати книгу - "Похований велетень"

попри те, що руки наші такі самі міцні, як і в усіх інших. І це при тому, що тим часом дехто з тих, хто має свічки у своїх кімнатках, щоночі напивається сидром до непам’яті чи дозволяє своїм дітям гасати туди-сюди і перекидати все догори дриґом. Але свічку відібрали саме в нас, і тепер я заледве можу розгледіти твої обриси, Акселю, хоча ти й отутечки, поруч зі мною.

— Принцесо, ніхто не хотів нас образити. Просто так повелося ще споконвіку — от і все.

— Так чи сяк, а не лише отій жінці з твого сну здається дивним, що у нас відібрали свічку. Вчора чи передучора — вже точно не пригадую — я була біля річки і проходила повз жінок, котрі розмовляли між собою. Я певна, що вловила їхні слова, коли вони думали, що я вже відійшла так далеко, щоби не чути їхньої розмови. Вони казали: яка ганьба, що таке чесне подружжя, як ми, змушене щоночі сидіти в темряві. Тож ота жінка з твого сну не одна так вважає.

— Принцесо, кажу тобі: ця жінка мені аж ніяк не наснилася. Ще місяць тому всі тут її знали й озивалися до неї добрим словом. Що ж змусило всіх, включно з тобою, забути, що вона тут жила?

Пригадуючи ту розмову зараз, цього весняного ранку, Аксель був майже готовий визнати, що він таки помилявся стосовно рудоволосої жінки. Урешті-решт він був уже літній чоловік і мав схильність час від часу щось плутати. Утім, випадок із рудоволосою жінкою був лишень одним із цілої низки подібних малозрозумілих епізодів. До свого відчаю, він не міг одразу пригадати всіх прикладів, але вони, без сумніву, були численні. Узяти хоча б історію з Мартою.

То була дівчинка дев’яти чи десяти років, котра славилася своєю безстрашністю. Навіть усі легенди про те, що буває з дітьми, котрі заблукали (а від тих історій аж волосся ставало дибки!), здавалося, взагалі не послаблювали її потягу до пригод. Отож одного вечора, коли до заходу сонця залишалася менш як година, коли вже залягала імла, а зі схилів пагорбів долинало вовче завивання, хтось пустив чутку, що Марта зникла. Усі стривожились і покидали свої справи. Відтак дівчинку довго гукали по цілій норі, а в коридорах відлунювали швидкі кроки селян, котрі обшукували кожну спальну кімнату, а також усі комірчини та порожнини за кроквами — кожен сховок, куди могла би забратися дитина заради забави.

А потому, коли паніка була в самому розпалі, до Великої зали зайшли два пастухи, котрі саме повернулися зі своєї зміни на пагорбах, і сіли біля багаття, щоби погрітися. Поки вони грілись, один із них розповів, що напередодні вони бачили, як у них над головами пролітала кропив’янка: спершу один раз, потому другий, потому третій. Вони певні, що не помилилися, сказав він, це точно була кропив’янка. Чутки про це швидко облетіли нору, і незабаром навколо багаття зібралося чимало селян, аби послухати пастухів. Навіть Аксель поквапився долучитися до гурту, бо поява кропив’янки в їхніх краях — то дійсно було не абищо. Крім багатьох інших сил, кропив’янці приписували вміння відлякувати вовків, і ходили чутки, що деінде неподалік за вовками і слід простигнув, а все — завдяки цим пташкам.

Спочатку пастухів закидали запитаннями і змушували переповідати історію знов і знов. Але поступово серед слухачів поширився скептицизм. То вже не вперше хтось розповідав подібні історійки, зазначив один селянин, і щоразу вони виявлялися безпідставними. Хтось інший сказав, що не давніше, ніж минулої весни, ті самі двоє пастухів повернулися до села з точнісінько такою ж історією, проте опісля птахів так ніхто і не бачив. Пастухи сердито заперечували те, що колись вже приносили подібні вісті, й незабаром юрба розділилася на тих, хто став на їхній бік, і тих, хто нібито пам’ятав, що торік уже була така сама історія.

Поки суперечка дедалі розгорялась, Аксель відчув, як над ним запановує знайоме надокучливе враження, ніби щось не так, і, вибравшись із криків та штовханини, він вийшов назовні, щоби подивитися на небо, яке все більше темніло, і на імлу, що стелилася над землею. Через якийсь час фрагменти спогадів у його свідомості почали складатись у цілісну картину. І він пригадав Марту, яка зникла безвісти, і небезпеку, що на неї чигала, і те, як зовсім нещодавно всі були заклопотані пошуками дівчинки. Та ці спогади відразу ж сплутувалися, точнісінько як сон упродовж кількох секунд після пробудження, і лише завдяки величезному зусиллю волі Аксель спромігся втримати думку про маленьку Марту, а тим часом голоси за його спиною і далі сперечалися про кропив’янку. Потому, не сходячи з місця, він почув дівчачий голос, що наспівував пісню, і побачив, як перед ним із імли виринула Марта.

— Дитино, ну і дивне ти створіння, — сказав Аксель, коли вона, підстрибуючи, наблизилася до нього. — Ти що, не боїшся темряви? Ні вовків, ані оґрів?

— О пане, я їх анітрохи не боюся, — відповіла вона, усміхаючись. — І вмію від них ховатися. Сподіваюся, батьки не питали, куди я поділася? Минулого тижня вони мені добряче всипали березової каші.

— Не питали, куди ти поділася? Звичайно, питали. Та ціле село кинулося на твої пошуки! Послухай, який усередині переполох. Це все через тебе, дитино.

Марта розсміялась і додала:

— Ох, пане, перестаньте! Я знаю, що їм мене аж ніяк не бракувало. І я добре чую, що вони там здіймають галас зовсім не через мене.

Варто було їй це сказати, як Аксель зрозумів, що таки-так: дівчинка має цілковиту рацію. Голоси всередині нори сперечалися далеко не про неї, а про щось геть інакше. Він прихилився до одвірка і прислухався. Посеред гомону йому вдалося вловити окрему фразу, й він почав пригадувати: і про пастухів, і про кропив’янку. Аксель замислився, чи варто йому хоча би частково пояснити Марті те, що відбувається, та вона раптом прошмигнула повз нього і заскочила всередину. Аксель зайшов слідом за нею, очікуючи побачити неабиякі полегшення та радість, які мала викликати її поява. І, якщо вже зовсім чесно, він раптом збагнув, що коли він зайде разом із нею, то її безпечне повернення буде визнано бодай трохи і його заслугою. Проте, коли вони зайшли до Великої зали, селяни були все ще такі заклопотані суперечкою про пастухів, що мало хто і глянув у їхній бік. Щоправда, Мартина мама таки відійшла від гурту і сказала доньці: «Ось