Читати книгу - "Похований велетень"

була надто далеко від будь-якого багаття, тому вона мала щось таке, що можна було би назвати дверима: велику дерев’яну раму, до якої хрест-навхрест було прикріплено гілки, виткі рослини та будячиння. Коли хтось заходив чи виходив, усе те доводилося відхиляти в якийсь бік, але навіть така конструкція не пропускала всередину холодних перетягів. Аксель радо обійшовся б і без цих дверей, але для Беатрис вони з часом стали предметом особливої гордості. Повертаючись додому, Аксель частенько заставав дружину, коли та відривала від перегородки відмерлі гілки, заміняючи їх свіжими, які вона призбирала того дня.

Аксель припідняв саморобну заслінку лише настільки, щоби протиснутися досередини, намагаючись якомога менше шуміти. Світло перших світанкових променів затікало до їхньої кімнатки крізь маленькі щілини в зовнішній стіні. Аксель зумів розгледіти обриси власної руки, а на торф’яній лежанці — силует Беатрис, яка все ще міцно спала під грубими ковдрами.

Аксель захотів розбудити дружину, бо він був майже певен: якби тієї миті Беатрис не спала, а говорила з ним, то всі перепони, які ще залишалися між ним і його рішенням, нарешті остаточно розсипалися би на порох. Але до тієї години, коли ціла їхня спільнота прокинеться й візьметься до денної роботи, ще залишалося трохи часу, — тому Аксель опустився на низький стілець у кутку кімнатки, все ще старанно загортаючись у накидку дружини.

Він подумав, що цікаво, наскільки густою цього ранку буде імла і чи він помітить — потому, коли розсіється темрява, — що імла просочилася крізь щілини просто до їхньої кімнатки. Та відтак він перестав думати про такі речі й думки його знову закружляли навколо того, що так його тривожило. Чи вони завжди жили отак, лишень удвох, на краю їхньої громади? Чи колись усе було геть інакше? Раніше, коли він сидів назовні, окремі фрагменти спогадів повернулися до нього: коротка мить, коли він ішов довгим головним коридором нори, обнявши за плечі когось зі своїх дітей, — постать його згорблена, та не через вік, як тепер, а він просто пригнувся, бо остерігався в напівтемряві вдаритися головою об балки. Можливо, дитина щойно говорила з Акселем, розповіла йому щось кумедне, і вони обоє сміялися. Проте зараз, як і раніше назовні, думки його розбігалися навсібіч, і що сильніше він намагався зосередитися, то розмитішими, здавалося, ставали фрагменти спогадів. Хтозна, може, то були тільки дивацтва старого дурня? Може, Бог так ніколи і не дав їм дітей?

Ви запитаєте, чому Аксель не звернувся до своїх земляків, аби ті допомогли йому пригадати минуле? Атож, то було не так просто, як може здатися на перший погляд. Річ у тому, що в сільській громаді минуле обговорювали тільки зрідка. Я не хочу сказати, Що на це існувало табу. Просто минуле якимось чином поступово перетворилося на імлу, таку ж густу й непроглядну, як і та, що нависала над тутешніми болотами. Мешканцям села і справді й на гадку не спадало думати про минуле — навіть цілком нещодавнє.

Ось, наприклад, випадок, який довго не давав спокою Акселеві: він був певен, що не так давно серед них жила жінка з довгим рудим волоссям, і в селі до неї ставилися надзвичайно поштиво, бо вона була незамінним членом їхньої громади. Варто було комусь травмуватися чи захворіти — й одразу ж кликали ту рудоволосу, котра неабияк зналася на зцілюванні. Проте зараз від жінки і сліду не зосталось, а притому здавалося, що нікого не обходило, що ж трапилось, і нікому не було шкода, що її вже нема. Коли якось уранці Аксель заговорив про неї з трьома сусідами, з котрими він працював, розбиваючи на полі замерзлі грудки землі, їхня відповідь переконала його в тому, що вони і справді гадки не мають, про кого він каже. Один сусід навіть перервав роботу, намагаючись пригадати, проте врешті-решт захитав головою. «Напевно, то було дуже давно», — сказав він.

— Я теж не пригадую ніякої такої жінки, — сказала Беатрис, коли якось увечері Аксель заговорив із нею про це. — Акселю, ти, напевно, сам собі її вимріяв, для власних потреб, хоч у тебе під боком дружина, чия спина тримається рівніше, ніж твоя.

Розмова ця відбулася минулої осені, й тоді вони лежали плечем до плеча на ліжку в непроникній темряві, слухаючи, як над їхнім пристановищем барабанить дощ.

— Принцесо, а ти дійсно майже не постаріла за всі ці роки, — сказав Аксель. — Але та жінка — зовсім не вигадка. І ти теж би її пригадала, якби знайшла хвильку часу, щоби про неї подумати. Лише місяць тому вона стояла біля наших дверей, добра душа, і питала, чи не потрібно нам чогось принести. Ти точно це пам’ятаєш.

— Але чому вона взагалі хотіла нам щось приносити? Вона нам якась родичка?

— Ні, принцесо. Наскільки мені відомо, то ні. Вона просто була добрячка. Ти точно пам’ятаєш її. Вона частенько підходила до наших дверей і запитувала, чи ми не померзли і чи не голодуємо.

— Акселю, я питаю, чому вона обрала саме нас для виявів своєї доброти?

— Принцесо, я і сам тоді про це задумався. Пригадую, я міркував, що ось жінка, чиє покликання — піклуватися про хворих і немічних, і ось ми з тобою — зі здоров’ям не гіршим, аніж у решти тутешніх селян. Можливо, подейкують про наближення чуми, і тому вона прийшла нас оглянути? Проте з’ясувалося, що ніякої чуми немає, а вона просто виявляє свою доброзичливість. Зараз, коли ми про неї заговорили, я пригадую ще більше. Вона стояла отам і казала, щоби ми не звертали уваги на те, що діти нас обзивають. Ось і все. Опісля ми її вже ніколи не бачили.

— Та рудоволоса жінка — не лише плід твоєї уяви, Акселю: вона ще й нетяма, бо переймається такими дурницями, як жменька дітей і їхні забавки.

— Принцесо, я і сам тоді так подумав. Що нам можуть заподіяти діти, котрі просто байдикують, перечікуючи негоду? Я тоді сказав їй, що ми навіть не звернули на них уваги, бо хай там як, а її наміри були якнайкращі. І я пригадую, що потому вона сказала, як їй шкода, що ми змушені проводити ночі без світла свічки.

— Якщо це створіння пожаліло нас за те, що в нас немає свічки, — відповіла Беатрис, — то вона принаймні хоч у чомусь мала рацію. Як це образливо, що нам заборонено користуватися свічкою в такі непроглядні ночі,