Читати книгу - "Грона гніву"

Якщо він зараз відмовиться, то не тільки не буде гарним хлопцем, але й визнає, що їздить з такою наклейкою, бо його змушують. Якщо він підбере того, хто голосує, то, авжеж, буде гарним хлопцем, який, до того ж, не дозволяє командувати собою різним багатим покидькам. Він знав, що в пастці, але не бачив жодного виходу. І хотів бути гарним хлопцем. Водій знову глипнув на бар.

— Стань на підніжку, поки доїдемо до повороту,— сказав він.

Пасажир зник з очей і вхопився за дверну ручку. Мотор за мить заревів, шестерні заклацали, і велика вантажівка рушила, перша передача, друга, третя,— а потім велика вантажівка заревла й набрала четверту передачу. Чоловік на підніжці бачив шосе розмитим, у запаморочливо нестримному русі. Проїхали милю до першого повороту дороги, і вантажівка сповільнилася. Пасажир відчинив дверцята й прослизнув на сидіння. Водій подивився на нього, примруживши очі, й почав жувати гумку, ніби його думки та враження спочатку сортувалися щелепами, перш ніж прийти в мозок. Його погляд затримався спочатку на новому кашкеті, потім ковзнув по новій одежі та новому взутті. Пасажир умостився на затишному сидінні, зняв кашкет і протер спітнілі чоло й підборіддя.

— Дякую, друже,— сказав він.— Мої шкарбани зовсім зійшли на ніщо.

— Нові черевики,— зауважив водій. Його голос звучав запобігливо, очі звузилися.— Не тре’ було взуватись у нове — така жарінь.

Пасажир подивився на свої запорошені жовті черевики.

— Не було іншого взуття,— відповів він.— Доводиться носити таке.

Водій уважно зиркнув на дорогу й пришвидшив їзду.

— Далеко тобі?

— Та звісно! Я б пішки йшов, якби мої шкарбани на ніщо не зійшли.

Питання водій ставив обережно, ретельно, ніби допит вів. Наче ставив на пасажира тенета цими питаннями.

— Шука’ш роботу? — спитав він.

— Ні, мій старий тут отримав землю, сорок акрів. Він скіпщик, але ми тут уже давно.

Водій багатозначно подивився на поля, де кукурудза повалилась і припала пилом. З-під шару куряви ледь проглядали камінці. Водій сказав ніби сам собі:

— Сорок акрів, скіпщик — і досі сидить тут, і все йому нічо’, і трактори теж?

— Та мене, авжеж, тут давно не було,— відповів пасажир.

— Довгенько, значить,— озвався шофер. Бджола залетіла в кабіну і з дзижчанням стала битись об вітрове скло. Водій простягнув руку й обережно відігнав бджолу в потік повітря з вікна, що її підхопив.

— Скіпщикам зара’ гаплик,— сказав він.— Один трактор бере й випихає десять сімей. Ці трактори — чортівня. Розорюють усе й виганяють людей. Як це твій старий утримався?

Його язик і щелепи знову зайнялися гумкою, водій закинув її та почав пережовувати. Щоразу як він розтуляв рота, було видно його язик з піднебінням, що ганяв гумку з місця на місце.

— Ну, я останнім часом не чув. Ніколи ні сам не писав додому, ні мій старий — мені.— Він швидко додав: — Але писати ми обидва можемо, якщо захочемо.

— Роботу мав десь?

Знову таємне розслідування недбалим тоном. Водій зирнув над полями на тремтливе від спеки повітря і, засунувши гумку за щоку, щоб не заважала, сплюнув у вікно.

— Авжеж,— відповів пасажир.

— Так і думав. Я бачив твої руки. Тримав мотику, чи сокиру, чи молот. По руках видко. Я такі речі завжди помічаю. Не можу не похвалитися.

Пасажир подивився на нього. Шини вантажівки шурхотіли на дорозі.

— Кортить дізнатися щось ще? Я скажу. Не треба й голову сушити.

— Та облиш, не сердься. Я не винюхую.

— Я розповім тобі все, що хоч’. Мені приховувати нічого.

— Та облиш, не сердься. Мені просто подобається помічати дивні речі. Аби час згаяти.

— Я розповім тобі все, що хоч’. Звать мене Джоуд, Том Джоуд. А старий теж Том Джоуд.— Очі його похмуро дивилися на водія.

— Не сердься. Я ж нічо’ не хтів такого.

— Я теж нічо’ такого не хтів,— відповів Джоуд.— Просто намагаюся тихо жити й не каламутити.

Він змовк і глянув на сухі поля, на виснажені паруном недорослі дерева, які мерехтіли в розпеченому повітрі. З бічної кишені дістав тютюн і папір. Став скручувати цигарку між колін, куди вітер не міг дістати.

Шофер рухав щелепами розмірено й задумливо, наче корова. Він вичікував, доки все подразнення від попередньої розмови зникне й забудеться. Нарешті, коли повітря здалося нейтральним, сказав:

— Хлопче, ти ніколи не був на вантажівці, тож нічо’ не знаєш, як це. Власники не дозволяють нам нікого підбирать. Так що нам тре’ тут надриватися, нікого не брати, інакше з нас шкуру злуплять. А мене через тебе звільнять.

— Поважаю тебе,— сказав Джоуд.

— Знав я зухів, які дивовижні штуки виробляли, доки їхали на вантажівках. Один по дорозі вірші шкварив. Це давно було.

Він крадькома зирнув на Джоуда, чи зацікавило або вразило його таке. Джоуд мовчав, дивлячись у далечінь попереду, вздовж дороги, вздовж білої дороги, яка м’яко окреслювала пагорби. Водій повернувся до попередньої теми:

— Пам’ятаю вірша, що цей хлопець написав. Саме про себе і ще про пару інших, як вони світ за очі пішли, і пельку заливають, і вар’ята грають. От би пригадати цей уривок. У хлопця була сила-силенна слів, що й Ісус Христос не знав би, що вони значать. А, згадав: «Тут ми висмикнули негра-крутня, з пістолетом більш китового прутня, більше хобота в слона». Розказував, що воно таке — хобот, який у слона замість носа. Словника мені показував. Тягався, бач, зі словником, дідько. Витріщався в нього, поки пирога з кавою ждав замовленого.

Він замовк, почуваючись самотнім у довгій промові. Його допитливий погляд знову зупинився на пасажирі. Джоуд мовчав. Водій нервово намагався розворушити його до розмови.

— Чував когось, хто б отак шкварив?

— Проповідника,— сказав Джоуд.

— Ну, ти б з ума зійшов, якби чув отакі слова. Проповідника облиш — проповідник же не клеїтиме дурня. А цей хлопець був кумедний. І начхати було, коли він розумні штукенції шкварив, тому що він просто робив це для сміху. Він не вдавав, що отакий розумаха.— Водій заспокоївся, бо принаймні знав, що його слухають. Він люто розігнав велику вантажівку на повороті, й шини заскавчали.— Ось я й кажу,— провадив він,— зух, який водить вантажівку, дивні речі виробляє. Мусить. Це ж сказитися можна — отак-о сидіти всякчас і, крім дороги під колесами, ніц не бачити. Про водіїв вантажівок теревенять, ніби вони все жеруть,