Читати книгу - "Ти - моя помилка , Настуся"

— Добрий вечір, чим можу допомогти? — спитала жінка, піднявши голову.

— Моя мати… вона в реанімації після серцевого нападу, — Емілі намагалася зберігати спокій, але голос тремтів. — Лікар сказав, що потрібна термінова операція, але... я не маю грошей. Мене скерували сюди, сказали, що ви можете допомогти.

Жінка зітхнула і взяла в руки блокнот, зробивши кілька записів.

— Прізвище вашої матері? — запитала вона, відкривши базу пацієнтів.

— Вільсон. Стефа Вільсон, — швидко відповіла Емілі, сподіваючись, що зараз їй скажуть щось обнадійливе.

Жінка швидко набрала щось на клавіатурі, потім коротко кивнула.

— Так, ось. Ваша мати перебуває в реанімації, стан критичний. — вона на мить замовкла, знову дивлячись на екран. — Операція справді необхідна.

Емілі стояла, затамувавши подих, очікуючи, що зараз почує якусь можливість виходу. Можливо, вони мають програму, яка допоможе покрити витрати. Можливо, вони дозволять заплатити пізніше.

— Що я можу зробити? Як я можу це оплатити? — нарешті вимовила Емілі, відчуваючи, як напруга знову стискає її груди.

Жінка подивилася на неї співчутливо, але в її очах не було відповідей, на які сподівалася дівчина.

— На жаль, лікарня не має фонду для таких випадків. — тихо почала вона. — Ми працюємо за певним бюджетом, і благодійних коштів зараз практично немає. Я можу запропонувати звернутися до благодійних організацій або соціальних програм, але це займає час. А, як сказав лікар, вашій матері потрібна операція негайно.

Слова "часу немає" наче дзвеніли в голові Емілі. Вона вже чула це від лікаря, але тепер це звучало ще страшніше. Вона повільно сіла на стілець перед столом жінки, відчуваючи, як сили залишають її тіло.

— Як... — намагалася щось сказати, але горло пересохло. — немає жодної можливості допомогти? Жодної?

Жінка похитала головою, її погляд сповнився жалю.

— Я справді розумію, як це важко. Але лікарня не може проводити операції без оплати або без гарантії. Ми можемо надати вам список організацій, які займаються збором коштів для пацієнтів у таких ситуаціях, але навіть вони потребують часу для збору необхідної суми. У нас просто немає резервів, щоб покрити ці витрати самостійно.

Емілі відчувала, як світ навколо неї починає розпливатися. Її мати лежить у лікарняній палаті, а життя, яке могло бути врятоване, залежить від грошей, яких в них ніколи не було і, мабуть, ніколи не буде.

— Ви сказали, що це займає час, — промовила вона, ледве контролюючи емоції. — Але скільки? Скільки в мене є часу?

Жінка знову подивилася на монітор, потім на папери на своєму столі, намагаючись не дивитися прямо в очі Емілі.

— Якщо говорити про благодійні організації, то процес може зайняти від тижнів до кількох місяців, залежно від кількості запитів, — відповіла вона, помітно вагаючись.

Місяці. Це було настільки абсурдно, що Емілі хотілося засміятися. Їй пропонували чекати місяці, коли її матері залишилося всього кілька тижнів, а можливо, і днів. Жоден благодійний фонд не зможе допомогти їй у цей короткий термін. Надії ставало все менше.

Емілі опустила голову, втупившись у свої коліна. Її руки тремтіли. У цей момент вона відчувала себе найслабкішою людиною у світі. Всі сили, всі надії розтанули в повітрі, залишивши лише порожнечу.

— Вибачте, — продовжила жінка тихо, — я можу надати вам інформацію про кредитні програми, але це рішення повинно бути обдуманим. Якщо у вас немає стабільного доходу, такий кредит може стати тягарем на десятки років.

Емілі мовчала. Її розум був занадто заплутаним, щоб приймати рішення. Вона знала, що навіть кредит — це не вихід. Вона і так ледве сплачує за життя. Як вона зможе віддавати ще більше?

— Я... дякую. — ледь чутно промовила вона. — Я... подумаю про це.

Жінка кивнула і мовчки простягнула їй кілька паперів — списки благодійних організацій та рекомендації щодо звернення до кредитних компаній. Але Емілі вже не бачила сенсу в цих паперах. Вона подякувала і вийшла з кабінету, відчуваючи, як все навколо стає глухим і віддаленим.

Вийшовши у коридор, Емілі оперлася на стіну, ковтаючи важке, холодне повітря. Їй потрібно було щось робити, але вона не знала що. Вона відчувала себе ніби в пастці, звідки немає виходу. Гроші завжди були проблемою. Але зараз це стало питанням життя і смерті.

В її голові крутилися слова лікаря і співробітниці фінансового відділу. Місяці. Тижні. Десятки тисяч доларів.

"Де я їх знайду?" — думка ця засіла в її голові, постійно повторюючись, наче заїжджена платівка.

Емілі підняла голову, ковтаючи сльози, що заповнювали її очі. Вона не могла дозволити собі зламатися. Мати потребує її. Тепер більше, ніж будь-коли.

"Я щось придумаю," — подумала вона, вдихнувши глибше. — "Мушу."

Вона знову відправилася до палати, де лежала її мати. Їй треба було бути поруч.