Читати книгу - "Шкільні спогади, Вікторія Токар"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вдома я зарилася в ковдру та ридала майже годину, раз за разом прокручуючи в голові все почуте. Спогади про всі попередні образи також не забарилися. В голові вчувався хруст. То ламалися останні рожеві ілюзії та розбивалися надії на те, що однокласники принаймні у випускному класі приймуть мене бодай як трішечки «свою». Я металася між «прийду завтра всім на зло» та «пішли вони всі до дідька». З одного боку, це останнє новорічне свято у школі, з іншого — мені там ніхто не зрадіє. Часу для прийняття рішення майже не лишалося. Думки, немов кувалдою лупили по голові. Я різко сіла на ліжку. Ніс заклало, голова боліла аж до нудоти. Довелося пити знеболювальні.
Рішення так і не з’явилося, тому я подумала, що варто повторити флешмоб. Якщо вибір ще не зроблено, то, можливо, мені доведеться виступати. Тому репетиція необхідна. Я вхопилася за цей простий та логічний хід думок, мов за рятівну соломинку, та одразу взялася танцювати.
З’ясувалося, що вдома, наодинці, я нічого не забуваю і всі рухи вдаються доволі непогано. Це трішки підняло настрій, але прийняти рішення не допомогло.
Вранці я дістала з шафи свою темно-синю сукню. Розклала на ліжку. Уявила, себе в ній. Та варто було посмішці торкнутися губ, як згадалися зачіски та макіяжі, які вміють робити на свята однокласниці. Мені до них ніколи не дотягнутися. Знову продзвеніли в думках почуті вчора слова…
— Та пішло воно все!
Скинула сукню на підлогу й повернулася назад під ковдру. Пішли вони всі до дідька!
Варто було мені провалитися в тривожний сон, як до кімнати увірвалася Яна:
— Вставай, тобі треба швиденько пензлювати в школу.
Я б і не прокинулася від її ледь чутного шепоту над вухом, аби вона перед тим не розбудила мене гучним ляском дверима.
— Відчепися, я не йду на свято.
— У тебе немає вибору. Я вже написала класній, що ти мене заміниш.
— Де заміню? — озирнулася через плече одним відкритим оком.
— Співатимеш замість мене.
— Ти там головою об бильце врізалася, коли з ліжка сповзала? І взагалі, говори нормально. Якого дідька ти шепочеш?
— Я захворіла. А заспівати хтось має, — ткнула мені межи очі термометр, на якому набігла температура під тридцять вісім градусів. — Ти звісно не я, але скавулиш… терпимо. — Яна стягла з мене ковдру, а потім додала, коли помітила моє запухле від сліз обличчя: — Ого! А що це ти в шмарклях? Ану швиденько вмиватися.
— Я не…
Мою фразу обірвав телефонний дзвінок. У слухавку горлала класна керівниця. Від шоку я мало що зрозуміла, окрім того, що мені треба негайно бігти, ні, мчати до школи так швидко, щоб аж ноги за вуха зачіпалися. Заперечити змоги не давали.
— Так, це нікуди не годиться, — зашипіла Яна, коли я вже одягнулася та зав’язала волосся у звичайний хвостик. — Те, що ти лузерка, не означає, що ти можеш заміняти мене у такому вигляді.
Вона буквально силоміць всадила мене у своїй кімнаті, спиною до дзеркала. Рухалася сестра швидко й хаотично, коли чаклувала над макіяжем та зачіскою. Кілька разів ледь не виколола мені око і, якщо вірити відчуттям, видрала щонайменше третину волосся. Я вже морально готувалася побачити опудало на місці свого відображення, але, коли обернулася, аж рота відкрила. Яна перетворила мене на вишукану красуню.
— Ого…
— Випадок звісно запущений, але зараз на тебе хоча б дивитися можна.
* * *
— У мене все тремтіло й вуха палали, коли я вийшла на сцену, — продовжувала свою розповідь Аліна. — Мікрофон поставили на штатив не тому, що так було задумано, а тому, що він в моїй долоні колихався, ніби пляшка горілки в руці п’янички. Я заспівала всі три пісні із заплющеними очима. Але, на мій превеликий подив, зал кожного разу вибухав гучними оплесками та схвальним посвистуванням. Якщо чесно, того дня я нарешті повірила у те, що дійсно… «скавулю терпимо».
— Тю, то це якась мить тріумфу, а не найжахливіший спогад, — буркнула п’ятнадцятирічна дівчина з їхньої компанії. — Бачила твою інсту. Там повно відосів з виступами на університетських заходах. А ти лише перший семестр там вчишся. Яна буквально штовхнула тебе до успіху.
— Це просто випадковість. Їй треба було кимось замінити себе. Впевнена, вона розраховувала на те, що я зганьблюся.
— Чому саме це? — тихо озвалася сестра Аліни.
— Не зрозуміла…
— Чому саме цей спогад про мене для тебе найгірший? В школі я ображала тебе і гірше.
В кімнаті стало тихо. Яна й Аліна свердлили одна одну поглядами. А решта присутніх відчували, як зростає напруга між дівчатами, тому не наважувалися щось говорити.
— Бо тоді, — нарешті дівчина наважилася на відповідь, — в мені остаточно померла надія на те, що ти зможеш стати для мене справжньою сестрою. Ти чудово знала про ці мої наївні мрії, як мене, немов в кіно, різко приймуть однокласники. Знала, що я розцінюю випускний клас як останній шанс на це. Але все одно не підтримала. Навіть не змогла просто змовчати, коли мене принижували, а не радо підтримувати.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шкільні спогади, Вікторія Токар», після закриття браузера.