Читати книгу - "Шкільні спогади, Вікторія Токар"

— Так, окей, — буркнув Артур, коли ми пару разів повторили всі рухи. — Точніше взагалі не окей, але краще вже не буде.

— Це точно! — крикнув інший однокласник. — Дровеняка!

Актовою залою прокотився смішок.

— Хай стає десь позаду, — Яна склала руки на грудях, — та намагається повторювати за всіма. Бо ми так весь час на неї витратимо. Будемо сподіватися, що за нами її недолугі корчі не помітять.

Черговий смішок — і репетиція продовжилася так, як запропонувала сестра.

Мені було незручно й соромно. Я не встигала зорієнтуватися, тому часто мої рухи перетворювалися на недолуге місиво, схоже на набір вигаданих слів, якими наспівуєш іноземні пісні, коли не знаєш мови.

Додому я повернулася в кепському настрої. На прохання про допомогу Яна відповіла, що в неї є плани з друзями та надіслала відео з нашим флешмобом. Виявилося, що вчитися за ним складніше, бо доводилося подумки віддзеркалювати всі рухи.

На ранок після танців до пізньої ночі ноги гуділи, а згинати та розгинати коліна було навіть боляче. Я досі не знала всіх рухів, але йшла на репетицію з більш впевненим настроєм.

— Ну, хоч щось, — критично оцінив Артур мої результати.

Однокласник почав показувати мені ті фрагменти танцю, які я не запам’ятала. Насправді вони геть не складні, але під пильними поглядами мені тяжко давалися навіть ті, які вдома виходили ідеально.

Артур тим часом почувався, немов риба у воді. Навіть більше — впивався своєю неперевершеністю. Так, флешмоб він вивчив добре, але у світлі його самолюбування рухи цього хлопця здавалися мені огидними. От би цю тотальну самозакоханість розділити навпіл! Впевнена, тоді ми обоє виглядали б дійсно круто. Та натомість я боялася, що виглядатиму недолугою та смішною. Ніяк не виходило змусити себе рухатися впевнено, не задумуючись про думку оточення. З кожним наступним разом виходило все гірше й гірше. Під кінець репетиції я з останніх сил стримувала сльози від думки про те, що в мене абсолютно нічого не виходить.

— Бувайте, — кинула я ледь чутно, коли вона нарешті закінчилася, сяк-так нацупила свій пуховик та майже вибігла з актової зали.

На вулиці вже стемніло. Гострий вітер пробрав аж занадто сильно і я зрозуміла, що забула одягнути шапку. Довелося повертатися назад.

Актова зала знаходилася на другому поверсі, до якого можна дістатися одними зі східців на протилежних кінцях коридору. Я обрала довший шлях, аби звести до мінімуму кількість потенційних зустрічей зі знайомими обличчями. Голоси учнів, які завершували свої репетиції та мої власні кроки відлунювали у спорожнілій школі. А це місце значно привабливіше в такі моменти! Я попрямувала прямісінько по центру коридору, уявляючи, немов ходжу отак впевнено, коли навколо повно школярів, і я вже не намагаюся зменшитися та злитися зі стіною. Ніколи подібного не було, але так хотілося!

Моя переможна хода різко обірвалася, коли я дійшла до актової зали та почула знайомі голоси. Групка моїх однокласників спускалася східцями, якими я знехтувала.

— Ця Аліна — просто треш якийсь! — смачний натиск на передостаннє слово.

— І не кажи! Вчора пів вечора вчила її, а вона, немов відстала якась, — чергова брехня Яни вже геть не дивувала, але все одно боляче кольнула десь всередині.

— А ти думаєш, мені подобається її вчити? — охоче підхопив Артур. Я навшпиньки підходила ближче та продовжувала підслуховувати. — Мало того, що танцювати не здатне, так ще й витріщається на мене так, ніби в неї за поясом заткнутий тесак, який вона мріє в мене увіткнути.

— Ну, може вона не оцінила те, що ти на неї як на лайно дивився, — реготнув інший однокласник.

— А як я ще мав дивитися на цю лузерку?

— Народ, як думаєте, вона завтра таки прийде?

— Не знаю.

— На її місці я б не ганьбився, але  в неї почуття сорому десь в дупі, тому хтозна.

— Було так добре, коли Аліна три тижні не з’являлася. Сподіваюся, вона й завтра не прийде.

— Не знаю, що там з її соромом, — знову заговорила Яна, — але мене дико бісить, що її знову ідентифікують як мою неадекватну зведену сестричку.

— Але в класухи гіперфіксація на тому, аби ми всі взяли участь у святі. Якщо Аліна не з’явиться, то буде потім нам на мізки капати.

— А де вона взагалі постійно зникає? Вона на уроках частіше відсутня, ніж присутня.

— То хворіє ж наче… — відповіла однокласниця, яка до того мовчала.

— Ой, та яке там! — зневажливо заперечив Артур. — Прогулює, сто відсотків.

— Ага, симулює вдома смертельно хвору перед батьками, — підтвердила сестра. — А потім добре проводить час.

Голоси віддалилися, але я вже не підходила ближче. У мене не лишилося сил, аби слухати це далі. Я нарешті пішла до актової зали, де вже поралася прибиральниця, забрала шапку, кинула «до побачення» та рвонула геть.