read-books.club » Фентезі » Руїна та відновлення, Лі Бардуго 📚 - Українською

Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

18
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Руїна та відновлення" автора Лі Бардуго. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 107
Перейти на сторінку:
подоба світла, котрим я колись володіла. Золотисте марево насправді було вогнем Пекельників, віддзеркаленим від побитої посудини, яку Давид змайстрував із трофейного скла. Вона трохи нагадувала ті, якими ми скористалися під час невдалої спроби зупинити Дарклінґову орду в битві при Ос Альті. Нас заскочили зненацька, тож моя сила, наші плани, вся Давидова геніальність і винахідливість Ніколаї не допомогли зупинити бійню. Відтоді мені не вдавалося закли`кати хоча б сонячний промінчик. Та Аппаратова зграя здебільшого й не бачила, на що саме здатна їхня Свята, тож поки що вистачало цих трюків.

Священник дочитав проповідь. Це був знак закінчувати службу. Пекельники залили все довкола мене яскравим полум’ям. Воно хаотично стрибало й миготіло, а тоді я опустила руки, і світло згасло. Ага, тепер я знала, хто сьогодні на вогняному посту з Давидом. Кинула краєм ока погляд на печеру. Горшов. Його завжди відводили геть охоронці. У битві в Маленькому Палаці вижило троє Пекельників, але одна з них померла від ран за кілька днів. Із двох уцілілих Горшов був сильніший і менш передбачуваний. Я зійшла з платформи, розпачливо мріючи забратися подалі від Аппарата, але нога підкосилась і я зашпорталася. Священник схопив мене за руку, допомагаючи втримати рівновагу.

— Обачніше, Аліно Старкова. Ти недбало ставишся до власної безпеки.

— Дякую, — озвалася я. Хотілося відсахнутися від нього, від смороду скопаної землі й ладану, який не відступав від нього ні на крок.

— Ти сьогодні зле почуваєшся.

— Просто незграбна.

Ми обоє знали, що це брехня. Я була міцніша, ніж тоді, коли потрапила до Білого Собору, — кістки зрослися, мені вдавалося втримати їжу всередині, — та лишалася хворобливою, тіло страждало від болю й постійного виснаження.

— Можливо, в такому разі тобі слід перепочити.

Я заскрипіла зубами. Черговий день ув’язнення в моїй кімнат­ці. Проковтнула розчарування і слабко всміхнулася. Знала, що саме це чоловік хоче бачити.

— Мені так холодно, — пожалілася я. — Якщо трохи поси­джу в Чайнику, це піде мені на користь.

Загалом це була правда. Кухні залишалися єдиним місцем у Білому Соборі, де вдавалося трохи відігнати вологу. О цій порі принаймні десь уже розвели вогнище для сніданку. Велика кругла печера густо пахнутиме свіжоспеченим хлібом і солодкою кашею, яку кухарі варять із сухого гороху й порошкового молока, отриманих від союзників на поверхні та складених у стоси прочанами.

Я помітно здригнулася, та священник відповів лише ухильним «гм-м-м».

Мою увагу привернув якийсь рух біля підніжжя печери: щойно прибулі прочани. Я не могла відірвати від них стратегічного погляду. Дехто був у формі, яка підказувала, що переді мною дезертири Першої армії. Всі молоді та кремезні.

— Жодних ветеранів? — поцікавилася я. — Жодних вдів?

— Подорож до підземелля непроста, — пояснив Аппарат. — Чимало людей занадто старі або слабкі для переїзду. Вони віддають перевагу комфорту власних домівок.

Оце навряд чи. Прочани приходили з милицями й ціпками, забувши про свій вік і хвороби. Навіть перед смертю вони хотіли востаннє подивитися на Сонячну Святу. Я сторожко озирнулася через плече. Помітити вдалося лише Священну Варту — бородатих важкоозброєних чоловіків, що охороняли прохід. Це були ченці, богослови на кшталт Аппарата, і під землею вони залишалися єдиними, кому дозволялося носити зброю. А на поверхні вони охороняли ворота, вишукували шпигунів та скептиків, давали прихисток тим, кого вважали гідними. Нещодавно кількість прочан почала скорочуватись, і ті, хто приєднався до наших лав, здавалися радше кремезними, ніж набожними. Аппаратові потрібні були потенційні солдати, а не просто голодні роти`.

— Я можу вийти до хворих і літніх, — запропонувала я. Знала, що суперечка марна, але однаково розпочала її. Майже чекала на неї. — Святій слід бути поміж її людей, а не ховатися, наче щур у лабіринті.

Аппарат усміхнувся тією доброзичливою, поблажливою усміш­кою, яку обожнювали прочани й від якої мені хотілося кричати.

— У несприятливі часи чимало тварин ховаються під землю. Так вони виживають, — озвався священник. — Після того як дурні закінчують свої війни, саме щури панують у полях і містах.

«І жеруть померлих», — подумала я, здригнувшись. Аппарат поклав долоню мені на плече, ніби прочитавши мої думки. Пальці в нього були довгі й білі і стискали мою руку, мов восковий павук. Якщо цей жест мав на меті заспокоїти мене, йому не вдалося.

— Будь терплячою, Аліно Старкова. Ми воскреснемо, коли прийде час, і ні хвилиною раніше.

«Будь терплячою». Його одвічна порада. Я подолала бажання торкнутися пальцями голого зап’ястя, порожнього місця, куди мали б лягти кістки жар-птиці. Я заволоділа лускою морського батога й рогами оленя, але останньої частинки загадки Морозова бракувало. Ми могли б уже знайти третій підсилювач, якби Аппарат допоміг із полюванням або хоча б дозволив нам повернутися на поверхню. Та за цей дозвіл необхідно було заплатити.

— Мені холодно, — повторила я, приховуючи роздратування. — Хочу піти до Чайника.

Священник насупився.

— Мені не подобається, коли ти тулишся там до того дівчиська…

У нас за спинами невтомно зашепотілися вартові, й до мене долинуло слово. Разрушая. Я скинула священникову руку й помарширувала до переходу. Священна Варта урочисто випросталася. Як усі їхні брати, вони були в коричневих рясах з вишитим золотим сонцем, тим самим символом, що прикрашав Аппаратові шати. Моїм символом. Але вони ніколи не дивилися мені в очі, не озивалися до мене чи інших біженців-гришників. Натомість мовчки стояли в кутках кімнат і тягалися за мною всюди, наче озброєні гвинтівками бородаті примари.

— Її заборонено так називати, — нагадала я. Вартові дивилися прямісінько перед собою, мовби я невидима. — Її звуть Женя Сафіна, і якби не вона, я б досі була Дарклінґовою бранкою.

Жодної реакції. Утім, я бачила, що вони напружилися, просто почувши її ім’я. Дорослі озброєні дядьки злякалися вкритої руб­цями дівчини. Забобонні ідіоти.

1 2 3 4 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руїна та відновлення, Лі Бардуго», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"