Читати книгу - "Про любов. Школа пані Фреймут"

привозити начальству посвідку панотців, що вони справді сповідалися. Знала й із власного вже досвіду, що найбільших кар можна було зазнати за непояву на Богослужбах у «табельні дні», коли святкували патронів царської родини... Помічала, що всі або майже всі з неохотою виконують приписи релігії, без найменшої духової потреби, і що та релігійна «практика» тільки обвантажує життя. Тим часом «там» люди потребували віри, щоб можна було спертися на неї, щоб зробити своє життя легшим і світлим. А тут... Хіба ж може «раб» прийти й притулитися до ніг свого пана з повним ніжности серцем?! І вона молилася за Вірочку «своїй» заквітчаній трояндами Мадонні...

1936 рік

Дні народження митців слова. Лютий

1. Микола Вербицький 1843; Євген Маланюк 1897

2. Євген Гребінка 1812; Джеймс Джойс 1882; Валер'ян Підмогильний 1901

3. Гео Коляда 1904; Любов Забашта 1918

4. Божена Нємцова 1820; Михайло Пришвін 1873; Климент Квітка 1880

5. Вільям Берроуз 1914; Іван Варавва 1925

6. Еваріст де Парні 1753; Юрій Шовкопляс 1903

7. Чарльз Діккенс 1812

8. Жуль Верн 1828

9. Василь Жуковський 1783

10. Борис Пастернак 1890; Бертольд Брехт 1898

11. Самійло Величко 1670; Агата Турчинська 1903

12. Лесь Мартович 1871

13. Іван Крилов 1769; Богдан Жолдак 1948

14. Леон Баттіста Альберті 1404; Борис Штерн 1947

15. Паоло Буцці 1874, засновник літературного футуризму

16. Микола Лєсков 1831; Єн Бенкс 1954

17. Олекса Влизько 1908; Агнія Барто 1906

18. Тоні Моррісон 1931

19. Рю Муракамі 1952; Емі Тан 1952

20. Ярослав Івашкевич 1894; Улас Самчук

21. Вістен Х'ю Оден 1907

22. Левко Боровиковський 1806

23. Микола Шпак 1909; Кость Москалець 1963

24. Іван Липа 1865

25. Леся Українка 1871; Оля Фреймут 1982

26. Крістофер Марлоу 1564

27. Леонід Смілянський 1904

28. Бертольд Ауербах 1812

29. Йоргос Сеферіс 1900

Оля Фреймут. Флорівський монастир

У Флорівському монастирі закінчилася святкова літургія. Одразу після молитви розпашілі в тисняві люди випадали з Вознесенської церкви. Чоловіки здебільшого чубаті, але десь виблискували й анатомічно лисі, деякі — з пляцочком волосся на голій макітрі. Жінки в беретах та пальтечках з хутряними, подекуди над'їденими міллю комірцями чи то з видр, чи то норок, чи кролика... аби тільки хутро. До церкви ж треба в найліпшому. Пальці мерзли, але рукавиць ніхто не вдягав — щоб Бога не прогнівити — правою хрестилися, затискаючи лівою зашморгані куферки та пакетики.

Невже целофанові торбини досі перуть?

За натовпом, що, задкуючи, покидав храм, з-за захристя спостерігали дві блакиті — очі недозволено красивої монахині, матінки Флоріани. Недозволено вона й мислила. Але святі друзі, Богородиця та Святий Миколай, дивилися з образів без образи, не засуджували Флоріаниних думок. Бідність та лихо тягнуть людей до Бога. Злиденні приходять сюди, мов у банк по кредит на щастя. У Бога вигідніше — безвідсотковий. А де ж ті, що отримали благодаті? Заможні, здорові, з живими дітьми ясноокими? Депресіям віддаються з нудьги. Нарікають, набивають черево — їдять лобстерів, восьминогів, роблять зі шлунку акваріум... Міняють жінку з порцеляновими зубами і гумовими устами на новішу, красивішу. Такий постійний обмін: тіло на тіло; машину на новішу модель...

Під супровід Флоріаниних думок догорала свічка біля образа Богородиці. Аскетка схилилася над нею, щоб уберегти полум’я від неминучої кончини. Не спинити. Догорить. Вона знала з власного досвіду. Вогонь — це майбутній холод. Любов — розчарування. Пристрасть — байдужість. Людина — небіжчик. Коханка — монахиня. Усе навколо зміниться. Квіти під іконами стануть віниками. Красиве перетвориться на потворне. Флоріана пригадала, як не любила дивитися бабунин альбом. Там у ружах та намистах жили молоді панянки. Обійми кремезних чоловіків, щедро заставлені стравами столи... Бабця схожою на грабельки рукою гортала сторінки:

— Ось, Флоренько, дздідзьо Йосиф. Така шевелюра була, йой, вилася на всі боки. Кажуть, мама Ганя (Царство Небесне!) підстригла його в рочок, чуба закопала під черешнею біля криниці — і він такий став кудлатий...

— А це ви, бабуню?

Пауза. Мовчанка. Соло сльози. Флоріана знала — зараз старенька заплаче. Над утраченим Всесвітом, де було життя і любов. Не доживання — дожидання Панни у Білому.

— Ось і я. Світлина чорно-біла. Не видно кольору очей — вони завжди були, як у тебе: волошки-незабудки. Груші в дідусевому саду, мамина колискова, молоко від корови Краси у горнятку... Навіть політ бджоли у безтурботно-жовтому... Були... була... було… був... Безпорадність перед кінцем. Усе надломиться. Останній такт віддиригентить життя — і настане смерть...

Флоріана завжди знала, що народилася, щоб померти. Тому жити вона мала так, щоб отримати гідну кончину. Раптом Флоріана пригадала, як вперше побачила його. Вона випадково потрапила на вечірку… Тоді, як і нині, у день Святого Миколая сніжило — ніби на небесах янголи набирали ванну снігу, та забули вимкнути кран. Вона не хотіла на ту гулянку. Інше місто, а літаки не літали; до того ж валила з ніг втома від роботи. Але друзі наполягали, машину знайшли. Флоріана просто з Борисполя — на Захід, крізь усю країну, на спонтанну забаву. Приїхала за мить до дійства. Часу жменька: на душ, перукаря Івана, який встиг-таки вкласти волосся у граційну ніжність. Макіяж було ліньки робити — та й нащо ті стесані помади, коли вечірка не жадана. Привітається з друзями — і в затишок готелю.

Дефіляда, мов варена картопля крізь м’яцкало, вилазила гуками та музикою крізь вікна елегантного старовинного будинку. У холі дворецький допоміг скинути шубу з чорної норки; занурилася пальцями у клатч, щоб знайти пурпурову помаду, надати контурів устам, аби ті не зазнали глобалізації... підвела очі до люстра — заклякла. Віддзеркалення показувало чоловіка з привабливим усміхом — відвертим, щирим, але з хитринкою. Очі його тішилися теж. Він стояв за спиною — так Ангел Охоронець милується своїм підопічним упродовж життя. Боялася повернутися, раптом Хоронитель, якого видно в люстерку, зникне у реальності. Не зник. Залишився. Закохав та закохався. Вона полюбила того чоловіка з першої усмішки. А він — її.

— Я твоя лебедина пісня? — питала налякано. Знала його відвертість — раптом правда не сподобається.

— Так. Ти назавжди.

Вона ще не знала, що «назавжди» не буває. Та й була не єдина. Не відводила погляду від телефона — його ім’я написала навмисно повним, на всі сім літер, і не могла намилуватися, тож коли дзвонив — не одразу відповідала.

— Я тебе люблю, — запевняв.

Це була єдина умова стосунків.

— Коли скінчиться почуття — повідом.

— Не