Читати книгу - "Усі їхні демони, Поліна Кулакова"

— Ані звуку, — наголосив він. — Особливо, коли ми спимо, або коли в нас гості. Втямила?

— Так, тату, — покірно відповіла вона.

Леся підвелася з табуретки й пішла по речі — кілька книжок, зошитів та альбом для малювання. За мить вона все ретельно розставляла у своїй крихітній «кімнаті». Почесне місце зайняли три книги про Гаррі Поттера (четверту частину чекала до дня народження, тож поки раз за разом перечитувала попередні) і рекламний плакат до фільму «Гаррі Поттер та в’язень Азкабану». Третя книга й фільм наразі були її улюбленими. Чому? Та тому, що у хлопчика, який вижив, з’являється хрещений батько. Гаррі нарешті матиме родину. Щоразу, як Леся згадувала Сіріуса Блека, в її серці розтікалося топленим шоколадом тепло.

За кілька хвилин тато Вітя влігся на розкладеному дивані перед телевізором, а Леся принесла до «кімнати» портфель і сіла робити домашнє завдання. Було приємно думати, що тепер старший брат її не проганятиме, відтак більше не доведеться вчитися на кухні або в коридорі на підлозі. Хоч місця тут бракувало, шумів телевізор, а батьки курили просто в кімнаті, однак писати за цим столиком було зручніше, ніж на підлозі.

Тепер Леся має своє місце у цьому домі. Їй не доведеться спати внизу двоярусного ліжка, слухаючи, як хропе Дмитро. Не доведеться мерзнути на підлозі біля хворої бабусі, коли брат проганяє зі спільної кімнати. Колись Леся любила засинати з бабусею. Та завжди читала їй на ніч якусь цікаву книжку, а Леся, розвернувшись до стіни, уявляла собі отих всіх красунь-принцес на тканому полотні килимка. Але півроку тому бабуся занедужала. Інсульт. Тепер вона не підводиться з ліжка й лише іноді щось бурмоче перекошеним ротом.

Відчуття, що тепер вона має свій куточок, своє персональне місце, змусило дівчинку знову заусміхатися. Уже ніхто не дратуватиметься, що вона комусь заважає.

Сьогодні ввечері родина повечеряла коронною стравою тата Віті — «Віктор-бенс» — макаронами з підливкою із сосисок, смаженої цибулі та кетчупу. Батьки повкладалися на ліжку перед телевізором, а брат досі не повернувся додому. Леся трохи хвилювалася за нього, проте Дмитро часто затримувався зі своїми друзями в гаражі.

Вона ще трохи почитала книгу й урешті вмостилася в новому ліжку.

— На добраніч! — сказала Леся, позіхнувши.

— На добраніч, — відповів тато Вітя, затуляючи прохід з її «кімнати» шматком фанери. — Це щоб не «сновидила» нам серед кімнати, бо вчора ти знову ходила.

Верхнє світло згасло. Леся напнула ковдру аж під самі очі, намагаючись пригадати, чи відвідувала перед сном туалет, і щиро сподіваючись, що цієї ночі не вставатиме з ліжка уві сні. Це траплялося доволі часто. То вона босою причалапає до бабусиного ліжка й застигне так із заплющеними очима; то прокинеться від глухого удару об стіну, на яку налетить сплячою; то видряпається на підвіконня й намагатиметься вилізти у вікно... Так бувало, коли їй снилися «погані» сни. Вчора примарилося, ніби в підлозі під батьківським ліжком є дірка, крізь яку з підвалу просочилися злі духи. Леся бачила, як вони непомітно підлетіли до її мами й тата Віті, а тоді залізли їм до ротів усередину. Вона заплакала, а прокинувшись, знайшлася посеред кухні.

Зрештою за кілька хвилин під мерехтіння блакитного світла від телевізора за «стіною», дівчинка заснула.

Розділ 2

Як і всі підлітки, Дмитро почувався цілком дорослим.

Він часто прогулював школу, мав у «заначці» пачку сигарет й уперто відрощував довге волосся та ріденьку борідку. Зараз Дмитро навчався у випускному класі.

Увесь його світ крутився довкола музики, улюбленої акустичної гітари, друзів та гаража, де вони намагалися полагодити старого іржавого «жигуля», який дістали задарма в одного місцевого дідуся. А ось про те, що у свої майже сімнадцять йому доводилося спати на двоярусному ліжку з молодшою сестрою в одній крихітній кімнатці, він старався не базікати.

Вони з Лесею ходили в одну школу, і коли Діма прогулював уроки (а це траплялося дедалі частіше), його класна керівничка — вчителька історії та правознавства — йшла до класу сестри, аби привселюдно вручити дівчинці записку для батьків. Раніше вчителька телефонувала матері на мобільний, та десь півроку тому мама і тато Вітя повикидали старі сім-картки й придбали нові, сподіваючись таким чином позбутися ще однієї проблеми...

Сьогодні він знову прогулював. У такий сонячний вересневий день не хотілося сидіти в чотирьох шкільних стінах й ґвалтувати мозок інтегралами та хімією. Тож він натягнув навушники, увімкнув на смартфоні улюблений плей-лист і пішов гуляти містом.

Типовий Дмитро, взутий у чорні, добряче поношені «конверси» з «секонду», чалапає тротуаром ведмежою ходою, на голову накинуто каптур чорного худі з принтом гурту «System of a Down»[1], а поверх — темно-синя джинсівка з нашивками. Той же гурт на низьких частотах гримить у навушниках. Він неквапливо дійшов до центру, «стрельнув» у якогось дядька цигарку, вмостився на гранітний підмурівок міського фонтану й закурив.

«Непоганий день», — подумав хлопець, перекочуючи між пальцями улюблену металеву запальничку — все, що залишилося від рідного батька, якого він добре пам’ятав. Той був суворим і мовчазним. Завжди стежив, аби в квартирі були тиша й порядок, а діти поводилися слухняно. Діма трішки боявся батька, тому сумлінно виконував усі вказівки й ніколи не порушував домашніх правил. Ще зовсім крихітна Леся теж не наважувалася вередувати при ньому — жодної сльозинки не зронила й спала тихо усю ніч. Попри неприховану суворість батька Діма його любив і мріяв, що колись той неодмінно повернеться додому. При ньому мама ніколи б не наважилася закурити чи, не доведи Боже, влаштувати у квартирі пиятику.

Якби батько був тут, Діма боявся б прогулювати школу. А так... коли всім начхати, де він та з ким, — прогули траплялися дедалі частіше. А якби він навчався у кращій школі, то його б, певно, вже вигнали б за таку відвідуваність і відповідну «успішність». Та й зрештою, якби батьки більше цікавилися його життям, він би принаймні старався вчитися краще. Але мамі й Вітьку було, м’яко кажучи, не до сина. Єдиний раз, коли він викликав у матері бодай якісь емоції, — це коли цього літа загримів у поліційний відділок за дрібне хуліганство. Тоді все обійшлося затриманням на кілька годин і великою бійкою вдома з Вітею, але й про це мама швидко забула. Діма відчував, що рано чи пізно вона взагалі забуде про його існування.

Колись усе