Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— О’кей.

— Які, ви кажете, у вас були стосунки з нею?

— Професійні, — озвався Фок. — Довірчі. Вона допомагала нам в одній справі.

— Вам з напарником? Як його звати?

— Її. Кармен Купер.

Почулося шурхотіння паперу: Кінг записував ім’я.

— Ви з напарницею очікували на дзвінок від неї?

— Взагалі-то ні, — повагавшись, відповів Фок.

— Маєте спеціальні навички виживання в буші?

Фок опустив погляд на ліву руку. В деяких місцях опіки ще не до кінця загоїлися, і шкіра там була досі рожева й на диво гладенька.

— Ні.

— А ваша напарниця?

— Не думаю, — озвався Фок, збагнувши, що насправді не знає цього.

Запала пауза.

— Відповідно до інформації з телефонної компанії, сьогодні вранці Аліса Рассел намагалася подзвонити на два номери, — нарешті заговорив Кінг. — У рятувальну службу на три нулі й вам. Не знаєте чому?

Тепер уже прийшла Фокова черга робити паузу. З трубки лунало сержантове дихання.

«...завдати їй болю»...

— Думаю, нам краще зустрітися, — мовив нарешті Фок. — Для особистої розмови.

— Це дуже мудро, приятелю. Прихопіть телефон.

День 4. Ранок неділі

На трьох обличчях, які дивилися на неї, жінка бачила віддзеркалення власного страху. В неї самої калатало серце, й чути було прискорене дихання інших. Над головою, у прогалині між дерев, виднівся тьмяно-сірий клаптик неба. Вітер шарпнув гілля, обсипавши людей краплями води. Ніхто й не здригнувся. Ще один порив вітру — і гниле дерево колиби позаду них застогнало й затихло.

«Слід вибиратися. Негайно», — мовила жінка.

Двоє ліворуч од неї, з темними й розширеними очима, миттю кивнули, вперше одностайні: їх об’єднала паніка. Жінка праворуч після коротесенького вагання теж кивнула.

— А як же...

— А як же що?

— ...а як же Аліса?

Запала моторошна тиша. Чути було тільки порипування й шурхотіння дерев, які спостерігали за тісним гуртом чотирьох жінок.

— Аліса сама винна.

Розділ З

Коли за кілька годин Фок і Кармен зупинилися, небо вже посвітліло, а місто лишилося далеко позаду. Хмари кидали на пасовиська мінливі тіні, а вони двоє, стоячи на узбіччі, потягувалися. Хати й інші будівлі, й так нечисленні, були розкидані далеченько одна від одної. Прогуркотіла вантажівка з якимсь сільськогосподарським реманентом — перша машина за останні тридцять кілометрів. Її дирчання сполохало зграйку рожевих какаду, й вони з вереском, ляпаючи крилами, розлетілися з дерева, що росло неподалік.

— Треба їхати, — мовив Фок. Забравши в Кармен ключі, він сів за кермо пошарпаного бурякового легковика. Завів мотор. Усе було як рідне. — Колись у мене була така автівка.

— Але тобі стачило розуму її позбутися? — всілася Кармен на пасажирське сидіння.

— Не з власної волі. На початку року її пошкодили в моєму рідному містечку. Таке собі «ласкаво просимо» від парочки краян.

Вона з легенькою посмішкою глянула на нього.

— А, так! Чула про це. Мабуть, можна вжити і слово «пошкодили».

Фок, відчуваючи укол жалю, провів рукою по керму. Нова машина в нього непогана, але це трохи не те.

— Ну, все одно це машина Джеймі, — мовила Кармен, коли він рушив з місця. — Вона для довгих віддалей краща за мою.

— Ясно. Як Джеймі?

— Нормально. Як завжди.

Насправді Фок гадки не мав, як це — «завжди». Нареченого Кармен він бачив лише раз. М’язистий парубок у джинсах і футболці, Джеймі займався маркетингом у компанії з виробництва спортивних напоїв. Він потиснув Фокові руку і вручив пляшку блакитної газованки, яка мала підвищити його працездатність. Його усмішка здавалася щирою, але було в ній ще щось: одним поглядом він окинув Фокову худу фігуру, білу шкіру, біляве волосся й обгорілу руку. Фок здогадався, що то було полегшення.

На панелі дзенькнув його мобільний. Відірвавши очі від порожньої дороги, Фок перевів їх на екран, а потім передав телефон Кармен.

— Це мейл від сержанта.

Кармен відкрила повідомлення.

— Ага, він пише, що на відпочинку було дві групи — чоловіча й жіноча, і вони йшли різними маршрутами. Він надіслав імена жінок з групи Аліси Рассел.

— Обидві групи — це «БейліТенантс»?

— Схоже на те.

Діставши власний телефон, вона знайшла сайт компанії «БейліТенантс». Краєм ока Фок побачив на екрані чорно-срібну назву спеціалізованої бухгалтерської фірми.

— О’кей. Бріанна Маккензі й Бетані Маккензі, — прочитала Кармен з Фокового телефону. — Бріанна — Алісина асистентка, правильно? — Кармен пробіглася пальцями по екрану. — Так, це вона. Боже, з такою зовнішністю їй би вітаміни рекламувати.

Вона простягнула телефон, і Фок зиркнув на офіційну світлину сяючої дівчини років двадцяти п’ятьох. Він одразу зрозумів, що саме мала Кармен на увазі. Навіть у різкому офісному світлі Бріанна Маккензі випромінювала здоров’я: вона явно щоранку бігає, цілеспрямовано займається йогою і щонеділі сумлінно ополіскує бальзамом своє блискуче чорне волосся, яке збирає у хвіст.

Забравши телефон, Кармен знову постукала по екрану.

— Про другу нічого немає. Про Бетані. Вони сестри, як гадаєш?

— Можливо.

Ймовірно, навіть близнючки, подумав Фок. Бріанна й Бетані. Брі й Бет. Він перевірив звучання. Імена дуже пасували в парі.

— Потім дізнаємося, що там з нею, — сказала Кармен. — Далі Лорен Шо.

— Ми вже з нею стикалися, ні? — мовив Фок. — Середня керівна ланка?

— Так, вона... Господи, правильно, голова відділу стратегічного планування, — Кармен знову простягнула телефон. — Хай що воно означає.

Хай що воно означало, а худе обличчя Лорен було непроникне. Важко було вгадати її вік, але Фок припустив, що їй років сорок п’ять, може, навіть під п’ятдесят. Волосся каштанове, світло-сірі очі дивляться прямо в камеру, вираз серйозний, як на фото в паспорті.

Кармен повернулася до переліку імен.

— Ха!

— Що?

— Тут пишеться, що з ними була і Джил Бейлі.

— Справді? — Фок не відривав очей від дороги, але тривожна грудка, яка засіла в грудях ще звечора, запульсувала й почала рости.

Кармен і не відкривала світлину Джил. Вони з Фоком обоє добре пам’ятали крупні риси обличчя голови фірми. Цьогоріч їй виповнюється п’ятдесят, і попри дорогий одяг і зачіски, їй не даси ані на день менше.

— Джил Бейлі, — промовила Кармен, прокручуючи далі повідомлення від сержанта. Раптом її великий палець завмер. —