Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Він не відповів. Навіть не кліпнув. Він нагадував мені одного героя з міфів чи казок, що його перетворили на камінь. Які магічні слова могли б звільнити його від цих чарів?

— Чому саме тепер? — запитала я. То була моя таємна зброя. Запитання, котре я зазвичай ставила пацієнтам та пацієнткам під час першого візиту. Я мала з’ясувати, що мотивує їх до змін. Чому саме сьогодні вони воліють розпочати працювати зі мною? Чим сьогодні інакше від учора чи будь-якого дня минулого тижня або року? Чим сьогодні відрізняється від завтра? Часом нас штовхає наш біль, а часом нас тягнуть наші сподівання. Відповідь на запитання «Чому саме зараз?» — це не лише відповідь на запитання, це відповідь на все.

Одне його око смикнулося та на мить заплющилось. Але він нічого не вимовив.

— Скажіть, чому ви тут? — я знову запросила його до розмови.

Але він нічого не сказав.

Крізь моє тіло хвилею прокотилося відчуття непевності та усвідомлення, що ми перебуваємо на мінливому та вирішальному перехресті: двоє людей віч-на-віч, обидвоє вразливі, обидвоє йдуть на ризик, намагаючись відкрити свою тугу та знайти її коріння. Джейсон прийшов не за направленням. З’ясувалося, що він потрапив до мого кабінету самохіть. Та зі свого клінічного й особистого досвіду я знаю, що навіть коли хтось самостійно вирішує лікуватися, він чи вона можуть залишатися здушеними ще впродовж років.

Зважаючи на серйозні видимі симптоми, якби я не досягла успіху, намагаючись привести його до тями, єдиною альтернативою лишилося б перенаправити його до мого колеги, головного психіатра Військового медичного центру ім. Вільяма Бомонта, де я проходила докторантуру. Доктор Гарольд Колмер діагностував би Джейсонові кататонію, госпіталізував би його та, ймовірно, призначив би якісь психотропні препарати на кшталт галдолу. Я уявила Джейсона в лікарняній сорочці: його очі такі ж скляні, а його тіло, зараз напружене, — змучене спазмами м’язів, які часто стаються від ліків, що їх призначають, аби вгамувати психоз.

Я цілком покладаюся на професійність своїх колег-психіатрів і вдячна їм за медикаментозне лікування, за допомогою якого вони рятують життя. Але я воліла б не вдаватися негайно до госпіталізації, якщо існує хоча б єдиний шанс вдалого терапевтичного втручання. Я боялася, якщо порекомендую Джейсонові госпіталізацію та лікування препаратами, не роз­-глянувши спочатку інші варіанти, він змінить один стан оніміння на інший, а його заціпенілі кінцівки почнуть мимовільно ворушитися через дискінезію — такий собі некоординований танок повторюваних тиків і рухів, коли нервова система подає сигнали тілу без дозволу мозку. Його біль, чим би він не був спричинений, можна приглушити ліками, але вони не вирішать проблему. Він почуватиметься ліпше або відчуватиме біль слабше — ми часто плутаємо це з поліпшенням, — але не буде вилікуваний.

«То що ж тепер?» — гадала я собі, поки спливали важкі хвилини, коли Джейсон скам’яніло сидів на моєму дивані — за власним бажанням, але все одно ув’язнений. У мене була лише одна година. Одна можливість. Чи зможу я розворушити його? Чи зможу допомогти йому відмовитися від його наміру до насилля, який я відчувала так само виразно, як і подув від кондиціонера на своїй шкірі? Чи зможу допомогти йому усвідомити, що яке б то не було лихо та біль, він уже тримає в руках ключ до власної свободи? Я не могла тоді знати, що коли б я не достукалася до Джейсона того самого дня, на нього чекала б доля, значно гірша за шпитальну палату — справжня в’язниця, можливо, навіть камера смертників. Я знала лише, що маю спробувати.

Спостерігаючи за Джейсоном, я раптом зрозуміла, що марно намагатися пробитися до нього мовою почуттів; краще спробую мову, зрозумілу та добре знайому військовому. Віддаватиму накази. Я усвідомлювала, що існує єдиний варіант розблокувати його — змусити його кров рухатися у тілі.

— Ми йдемо на прогулянку, — сказала я. Не спитала. Віддала наказ. — Капітане, відведемо Тесс до парку. Негайно.

На мить Джейсон здався переляканим. Якась невідома жіночка говорить до нього з угорським акцентом, каже йому, що робити. Я ніби бачила, як він озирається, гадаючи: «Як мені звідси вшитися?». Але він був солдатом. Він підвівся.

— Так, мем, — сказав він. — Так, мем.

Незабаром я віднайшла першопричину Джейсонової травми, а він дізнався, що ми маємо чимало спільного, незважаючи на очевидну різницю між нами. Ми обидвоє зазнали насилля. І ми обоє добре знали, як це — бути здушеними. Я так само жила із внутрішньою раною, так само глибоко ховала журбу й упродовж багатьох років не могла говорити про неї, зовсім, ні з ким.

Моє минуле досі переслідує мене: щоразу, коли я чую сирени, або важкі кроки, або чоловіків, які горланять, мене охоплює тривога та запаморочення. Згодом я дізналася, що це і є травма: майже постійне внутрішнє відчуття, ніби щось не так або дещо жахливе має от-от статися, несвідомий страх, що відгукується в моєму тілі, наказує бігти, знайти укриття, сховатися від небезпеки, що оточила мене з усіх боків. Моя травма все ще може повстати навіть від пересічних речей. Раптовий погляд чи насичений запах здатні перенести мене у минуле. На той день, коли я вперше зустріла Джейсона, минуло вже понад тридцять років від мого звільнення з концентраційного табору, куди я потрапила під час Голокосту. На сьогодні — вже понад сімдесят. Те, що сталося, неможливо ні забути, ні змінити. Та з часом я навчилася вибирати, як реагувати на минуле. Я можу почуватися знедоленою або сповненою надії, в депресії або щасливою. Ми завжди маємо вибір та можливість контролю. Я — тут і зараз. Я навчилася заспокоювати себе, знову і знову, доки паніка не починає вгамовуватися.

Коли щось бентежить тебе чи спричиняє тривогу, здоровий глузд каже: просто не дивись на це. Не загострюй на цьому увагу. Не йди туди. Тож ми тікаємо від травм і негараздів минулого та від неприємностей і конфліктів теперішнього. Значну частину свого дорослого життя я вважала, ніби можу жити, лише замкнувши своє страшне минуле якнайглибше. У перші роки імміграції в Балтиморі у 1950-х я навіть не знала, як вимовляти «Аушвіц» англійською. Не те щоб я дуже хотіла розповідати про своє перебування там, навіть коли б мала змогу. Я не прагнула співчуття. Я взагалі