Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

незламну силу духу людини, що дивиться злу в обличчя. Але це ще не все. Можливо, найкраще буде порівняти книгу Еді з іще одними мемуарами про Шоа — блискучою класикою Віктора Франкла «Людина в пошуках справжнього сенсу». Доробок докторки Еґер має таку ж глибину та ґрунтовне розуміння людської сутності, як і Франкловий, але вона додає тепла та щирості клінічної практики довжиною в життя. Віктор Франкл писав про психологію в’язнів, що перебували разом із ним в Аушвіці. Докторка Еґер пропонує нам психологію свободи.

У своїй роботі я тривалий час вивчав психологічне підґрунтя негативних форм соціального впливу. Я намагався збагнути механізми, за допомогою яких ми пристосовуємося, підкорюємось та залишаємося в певних обставинах, коли мир та справедливість можуть мати місце лише за умови, що ми оберемо інший шлях — шлях героїчних вчинків. Еді допомогла мені усвідомити, що героїзм не є прерогативою винятково тих, котрі здатні на неймовірні подвиги та імпульсивні ризикові вчинки, хоча вона сама робила й те, й інше. Героїзм — це більше про спосіб мислення чи сукупність власних особистих та соціальних навичок. Це спосіб існування. Це особливий погляд на себе. Героїзм вимагає від нас ефективних дій під час вирішальних поворотів у житті, активного опору несправедливості чи дій, спрямованих на те, щоби змінювати світ на краще. Героїзм вимагає неймовірної моральної мужності. Всередині кожної людини — герой чи героїня, що чекає на вираження. Ми всі — у процесі навчання героїзму. Наша школа — це життя, рутинні обставини, що запрошують нас практикувати навички героїзму: здійснювати щоденні добрі вчинки, випромінювати співчуття, починаючи зі співчуття до себе, виявляти найкраще в собі та інших, підтримувати любов, навіть у найскладніших стосунках, святкувати та тренувати силу нашої ментальної свободи. Еді — двічі героїня, тому що вона навчає нас, як створювати та розвивати змістовні та тривалі зміни у собі, у взаєминах, у всьому світі.

Два роки тому ми з Еді подорожували до Будапешта, міста, у якому жила її сестра, коли нацисти почали депортацію угорських євреїв. Ми відвідали синагогу, оглянули меморіал Голокосту у внутрішньому дворику та фотографії воєнних та повоєнних часів, що прикрашали стіни. Побачили «Взуття на річці Дунай» — меморіал на честь людей, зокрема деяких родичів Еді, вбитих солдатами з партії «Стрілохрест» упродовж Другої світової. Людям було наказано стати на набережній та зняти черевики, після чого їх було розстріляно, їхні тіла впали у воду та були віднесені течією. Минуле можна було відчути на дотик.

Упродовж дня Еді ставала усе тихішою. Я почав сумніватися, чи не буде їй надто складно звертатися до шестиста слухачів та слухачок того вечора, після емоційної прогулянки, яка, певно, розворушила її болісні спогади. Але коли вона піднялася на сцену, вона не розпочала розмову з історій про травму та жахіття, які наша екскурсія зробила знову надто реальними для неї. Вона почала з історії про доброту, про героїчні вчинки, які, як вона нам нагадала, стаються щодня, навіть у пеклі. «Чи це не дивовижно? — сказала вона. — Найгірше виявляє в нас найкраще». Наприкінці промови, яку вона за традицією завершила балетним високим махом ногою, Еді закликала всіх: «Ну добре, а тепер всі танцюймо!». Зал підхопився водночас. Сотні людей вибігли на сцену. Музики не було. Але ми танцювали. Ми танцювали, і співали, і сміялися, і обіймалися, щиро святкуючи життя.

Докторка Еґер — одна з небагатьох, хто пережив Голокост та сьогодні з перших вуст може свідчити про жахіття концентраційних таборів. Її книга оповідає про пекельні та травматичні події, внаслідок яких упродовж та після війни довелося потерпати їй та іншим вцілілим. Це також і універсальне послання про надію та можливості для всіх, хто намагається звільнитися від болю та страждань. Читачі та читачки, що перебувають у полоні нещасливого шлюбу, чи деструктивної родини, чи роботи, яку ненавидять, чи за колючим дротом переконань, якими себе обмежують, у пастці яких застряг їхній розум, дізнаються з цієї книги, що вони в змозі обрати радість та свободу незалежно від обставин.

«Вибір» — неймовірна хроніка героїзму та одужання, стійкості та співчуття, виживання з гідністю, ментальною силою та неймовірним моральним духом. Усі ми можемо навчитися зціляти власне життя з тих натхненних випадків, про які розповідає докторка Еґер, та з її особистої історії становлення.

Сан-Франциско, штат Каліфорнія

Січень 2017 року

ЧАСТИНА ПЕРША

В’ЯЗНИЦЯ

Вступ

Я ув’язнювала свою таємницю, а моя таємниця ув’язнювала мене

Мені не було відомо про заряджений пістолет, що ховався під його сорочкою, але щойно капітан Джейсон Фуллер увійшов до мого кабінету в Ель-Пасо літнього дня 1989 року, все всередині в мене напружилося, а шию під потилицею ніби щось ужалило. Війна навчила мене відчувати небезпеку раніше, ніж я могла пояснити, чому мені моторошно.

Джейсон був високий, мав худорляву атлетичну будову, але його тіло було таке жорстке, що радше нагадувало дерево, ніж плоть. Його блакитні очі здавалися відстороненими, а щелепа — скам’янілою, і він не заговорив — або не зміг заговорити. Я вказала йому на білий диван у своєму кабінеті. Він усівся струнко, втиснувши кулаки в коліна. Джейсона я раніше не бачила й не мала гадки, що було причиною його кататонічного1 стану. Його тіло було на відстані простягнутої руки, а тугу можна було відчути мало не на дотик, і водночас він перебував десь дуже далеко, загублений. Він, здавалося, навіть не помічав моєї сріблястої пуделихи Тесс, що стояла біля столу, зосереджена, ніби ще одна жива статуя в кімнаті.

Я глибоко вдихнула, міркуючи, з чого б розпочати. Часом на початку першого сеансу я відрекомендовуюся та розповідаю щось про себе, підступаюся потроху. В інших випадках я перестрибую одразу до виявлення та дослідження почуттів, що привели пацієнта чи пацієнтку до мого кабінету. З Джейсоном я відчула, що вкрай важливо не приголомшити його завеликим об’ємом інформації та не просити відкритися надто швидко. Він був абсолютно замкнений. Я мала знайти спосіб дати йому відчути себе в безпеці та дозволити ризикнути, аби відкрити мені те невідоме, що він так щільно тримав усередині. Також я мала взяти до уваги знаки, якими мій організм попереджав мене, але водночас не дозволити цьому передчуттю небезпеки пригнітити мою здатність допомогти.

—