Читати книгу - "Попелюшка по-житомирськи, Валерія Серпень"

Під’їхали до маєтку губернатора, запаркували автівку на стоянці і пройшли до зали.

— Агов, а ти куди зібрався, Жане? Я ж то губернаторському сину маю сподобатися, ти заважатимеш, — зупинила його Оксана на першій сходинці ганку.

— Облиш, я ж теж можу порозважатися. Коли ще випаде така нагода? — підморгнув Оксані, пограв бровами і галантно відчинивши двері, пропустив її вперед. — Опівночі біля авто, не забудь.

Оксана прошмигнула до напівосвітленого залу. Грала гучна музика, на імпровізованій сцені виступав гурт довговолосих рокерів з розмальованими обличчями. «Житомирські упирі» — повідомляв плакат, причеплений збоку колонки. Проте розмальовані були усі, геловін же. От і сестер своїх Оксана впізнала тільки за ходою. Губернаторський син кружляв у танці вампірицю, тримаючи її трохи нижче талії. Б-р-р-р, ну не на людях же.

Музика все гучнішала, напої міцнішали, градус веселощів зростав. До губернаторського сина вишикувалася черга, ледве він встигав змінювати партнерш по танцю. 

— Хто крайній? — запитала Оксана, прилаштовуючись в кінець черги. Стояння в чергах для неї було звичним ділом. Все життя в Житомирі прожила.

— За мною будеш, — старша зведена сестра навіть не впізнала Оксану.

Стояла дівчина в черзі, а з голови все не йшов поцілунок Жана Кажана. Час від часу торкалася своїх губ, які все ще трохи пекли від поцілунку. Стояла з пів години точно, вишукуючи поглядом, куди ж подівся її кажанчик. Крутила головою навсібіч, аж поки не почула схлип своєї сестри.

— Що сталося? — спитала тихо, — Може туфлі намуляли?

— Та ні, — шморгнула носом, — Глянь он які гарбузи у тієї вампіриці, що біля губернаторського сина в’ється. А у мене що? Нічоо-о-го. Нічого мені не світить.

Дівчина заглянула і собі за пазуху. М-даа. Якусь мить Оксана поміркувала, а тоді дістала з кишені подарунок, що призначався для «принца», скрутила равликами, і швиденько запхнула собі у бюстгальтер. Шкарпетки добротні, махрові, 43 розміру покращили ситуацію на кілька розмірів.

Тут і черга її підійшла. Закружляв холостяк її в танці під рок-композицію, схопив за сідниці і вп’явся губами в її вуста. Оксану аж пересіпнуло, скількох же він перецілував за сьогодні. Зовсім не те, що її Жан Кажан. А він до речі в її розпорядженні тільки до півночі, а час невпинно спливає. Запримітила його сумного біля барної стійки з бокалом лимонаду у руці.

Відштовхнула Оксана «принца» і швиденько так помчала до Жанчика. Зачеплася своїми грудьми за накрохмалений комір кавалера і одна шкарпетка випала на підлогу. Не стала Оксана шукати її, щоб не відтоптали руки, і чимдуж побігла до Жана.

— Жане, любчику, у нас всього година залишилася, поїхали краще десь покатаємось. Може на міст Житомирський, на місяць подивимось, зорі порахуємо.

— Залюбки, — спустошив склянку лимонаду, взяв Оксану під лікоть і повів до автівки.

Каталися вони до півночі, обіймалися на задньому сидінні, Оксана навіть задрімала. А коли прокинулась, на водійському сидінні сидів лише кажан в житомирських шкарпетках, а на годиннику мигали цифри 00:00. Оглянула свій одяг, взуття — все на місці. 

«Ну воно й не дивно, — мугикнула Оксана, — Хрещена ж по суті тільки Жана і начаклувала». Попленталася до душу, вмилася і лягла спати, базар зранку ніхто не відміняв.