Читати книгу - "Абсурд у тазику, Сергій Кузнєцов"

Гумореска для літераторів

- Гей, письменнику! Ну, що ж ти? Не бачиш, закуска холоне? Наливай вже по стаканчику! Поговоримо про сенс життя. Про сенс нашого письменницького життя! Розберемося на трьох, у чому тут суть.

- А що тут розбиратися? Все вже на столі, «факт у наявності».

- Ну, тоді... давайте, колеги, поговоримо відверто... без облизування і без злостивих слів за спиною один про одного. Якщо це взагалі можливо. Поділимося досвідом, який вже є.

- Будь ласка... не питання.

- Чи маєте, шановний, щось повідомити колегам про Ваше бачення цінностей світової літератури та особисто Нашої у ній участі?

- Натурально... маю.

- Маєте, тоді будьте ласкаві викласти.

- А можу й викласти. Вас, мабуть, цікавлять секрети мого письменницького методу? Чи не так? Можу просвітити, якщо завгодно.

- Саме так, у точку! Давай!

- Так мій секрет простий, як ось цей пластмасовий стаканчик. Можна, до речі, вже й налити. Так-так… мені неповний. Отак вистачить. Мені сьогодні ще, можливо, спаде на думку пара рядків ... черкну ввечері. Газетку рівно розправте, майте повагу до паперу. Це наш основний інструмент. На ньому текст, який хтось народжував, можливо, у творчих муках. А ось зараз він і вдруге нам знадобився.

- Так-так, притисніть краєчок, щоб вітром не здуло. Ось так. І все ж таки... чи не можна ближче до методу, колега.

- Звичайно, звичайно... я можу... які, власне, таємниці... писати треба... чи бачите, тільки від душі та тільки про велике.

- А… ось воно що… скажу відверто, на розгорнуту та докладну відповідь і не розраховував. Розумію, що сидимо не на лекції. Але Ви, колега, могли б бути більш прихильні до молодих і менш досвідчених. Поділилися б чимсь... від щедрот... по-батьківському, для загальнолітературної користі.

- Так, альтанка в дитячому садку це, само собою, не інститутська аудиторія. Але мені й тут подобається, на лаві, біля пісочниці. Запитуйте.

- Запитаємо… запитаємо. Беріть сирок. Запитань, власне, лише три – як твір почати, написати та закінчити. І, бажано, щоб вийшла нетлінка. Що скажете?

- Ось я й кажу... пишіть про велике і від душі. Якщо це маєте у наявності, то все інше само по собі прийде. А після вже можна подбати й про такі дрібниці як композиція, фразеологія, граматика тощо. Ви не згодні, бачу по очах.

- Згоден. Але ж якось все у вас просто, надто просто.

- Звісно… не треба ускладнювати те, що ясно з самого початку.

- З самого початку? Адже для цього самого початку потрібно десь взяти ідею чи хоч якийсь сюжет. Хоч найпростіший сюжетець... де ж його взяти?

- Так от він, перед вами. Навіщо далеко ходити? Пишіть хоч про цю ковбасу. Чого тут мудрувати? Все вже нарізане і лежить на серветці. Чим вам не сюжет? А не подобається ковбаска, то пишіть про хліб. Хліб – він насущний і знову ж таки є на столі. І до того ж усьому голова.

- Що ж! Невеликий кругозір, прямо скажемо. Далекоглядністю це аж ніяк не назвеш. Що бачу, про те й пишу – чи так виходить? Лаконізм такий? За такої скромної закуски, як у нас на столі, роман-епопею точно не напишеш. Тільки мініатюра й вийде. Чи ви просто щось від нас приховуєте, шановний?

- Нічого я не приховую. Адже стислість – вона, як відомо, сестра ... Чого ж вам ще?

- Отже, щодо включення авторської фантазії у вас рецептів немає жодних?

- Жодних, крім тих, що написані на стелі… безпосередньо. Так буває. Підніміть очі "горе" і побачите все, що потрібно. Причому тут так – побачите вгорі або зірки, або розкішний сюжет, або недоліки штукатурки на стелі. Це хто і як подивиться. Кожному своє!

- Згоден. І що ж підказує ваша практика щодо пошуку натхнення?

- Е… так… як би це вам… щоб зрозуміліше?

- Якось на доступних прикладах.

- Добре-добре. Ось можете походити по ріллі за плугом, як Толстой.

- Я не граф, орати не вмію.

- Ну, тоді спробуйте довго дивитися на море. Раптом вдасться побачити червоні вітрила.

- Ні, я б віддав перевагу швидшому способу.

- Ну, тоді – на дуель, як Пушкін. Дуже, думаю, бадьорить та надихає.

- Час від часу не легше. Я вже краще якось простіше… у тиші кабінету та у кріслі.

- Кожен обирає свій шлях.

- Дякуємо Вам сердечно, шановний… ви так «доступно» пояснюєте… одразу все стає зрозумілим.

- Не варто подяки. А ось сирок, як я подивлюся, варто порізати ще дрібніше. Швидко закінчується.

- Аби натхнення не закінчувалося. Ось із цим як бути? Візьмешся іноді писати, а духу... розгону не вистачає. Як із цим?

- Розгону, кажете? А розгін у нашій справі шкідлива штука, так теж буває. Писати треба вдумливо – а це, чесно кажучи, повільніше, ніж із розгоном. А потім ваше швидко написане ніхто просто не захоче читати – ані повільно, ані з розгоном… ніяк. Ось ця проблема буде більш трудною.

- Більш трудно – пити без закуски. Закуска скінчилася.

- Все має свій кінець.

- Колего! А скажіть, як ви дізнаєтесь, що ваш літературний твір вже закінчено? Коли ви його власне закінчуєте, ставите крапку?

- Я можу вам розповісти відверто. Чи бачите, я вважаю свій твір закінченим тоді, коли мене починає від нього нудити. Коли виникає відчуття, що він мені смертельно набрид. Коли він стає нібито чужим, не моїм. Він, начебто, пішов кудись та живе своїм життям. І я вже не можу до нього дотягнутися і щось змінити в ньому. Отоді потрібно його просто відпустити, ось тоді крапка поставлена. У мене так.

- Е… так… нудить, кажете? Чи не час нам уже… котра година?

- А я б ще посидів... рано. Не спи!

- Не знаю… а що?

- Ще по п'ять крапель? За літературу?

- Ні… більше не хочу.

- Ну, не лишати ж?

- Не можу.

- Тоді по домівках. Бувайте, колеги. До наступної творчої зустрічі.