Читати книгу - "Мій коханий хірург , Інна Романова"

Через три дні мені зателефонували із 32 лікарні. 
- Вам дав рекомендації один з найкращих нейрохірургів лікарні, тому ми вирішили дати Вам шанс, не підведіть,  - я чула скептицизм старшої медсестри, проте радість і тріумф разом перекрили всі негативні емоції, яка різниця, що вона незадоволена, я змогла!!! Яке щастя! 
- Щиро дякую! Не підведу, ось побачите! - моє щастя було майже фізично відчутно. 
- В понеділок чекаємо з документами, оформлятиметеся на роботу. Спочатку у відділення швидкої допомоги. Заперечення є із цього приводу? 
- Ні, звичайно, куди скажете, туди і піду, - яка різниця, думала я, рано чи пізно, але працюватиму пліч-о-пліч зі своїм лікарем. І навіть краще, що спочатку проведу багато годин практики у найважчому та напруженому відділенні лікарні. 
-  Прекрасно. Тоді до зустрічі, Насте. 
- Дякую, до побачення. 
Я пурхала по кімнаті як метелик, кружляла, танцювала, раділа як дитя! 
Все вийшло!  
З понеділка приступаю до роботи в лікарні, і де-небудь, а саме в тій, де працює мій рятівник і дорогий лікар. 
Мені стало смішно від моїх дитячих фантазій, як я візуалізувала нашу першу зустріч... А в результаті, застрягли в ліфті і, рахуй у темряві, рятували бабусю, жодних поетичних фраз, впізнання та іншого марення, про яке думала у підлітковому віці.  
Зате це реальність і тому вже чудово! 
Задзвонив телефон, відволікаючи мене від дум та фантазій, дивлюся, Петрошенко, цікаво, що йому треба. 
- Привіт, Кольчику, - привіталася зі своїм друганом, він страшенно не любив це прізвисько, сам під два метри, близько 100кг, накачаний і бритоголовий, йому "Кольчик" як серпом по яйцях, тому в основному я саме так його і називала. 
- Привіт, Насте, - звичний до мого звернення, він вже навчився не злиться і, здається, змирився. - Ти в якій лікарні працюватимеш? Вже вирішила? 
- А що? Ти за мною хочеш поплестись і на роботу? Не вийде, я в 32 працюватиму, туди не так просто потрапити. 
- Це вам, дівчатам, важко, а медбрату, сильному та компетентному, скрізь раді! – промовив друг.  
Він і справді добре вчився, був фізично дуже розвинений і спокійним, як удав, коротше, був ідеальним медбратом для психіатричного відділення, куди, власне, планував йти. 
- Що справді зі мною вирішив працювати? 
- А куди ж ти без мене, убога? 
- Сам такий! 
- Люблю тебе, подружко! 
- Бувай, дурню, - я вимкнула телефон, як завжди, з широкою усмішкою на губах, от свій в дошку хлопак, що тут скажеш. Хто б міг подумати, що крім кохання всієї своєї юності того дня я придбаю справжнього друга та вірного товариша, так би мовити, бонусом. 

У понеділок я була готова зрушувати гори голими руками, розводити мости та інші епічні фрази, що підтверджують повну бойову готовність. 
Мене зустріли у приймальні, далі паперова тяганина, видали спецодяг і ось уже я стою перед дзеркалом у роздягальні у новій білосніжній уніформі з фірмовою усмішкою на обличчі.  
Вперед, Насте! 

- Знайомтеся, Ульянова Настя, наша нова співробітниця, тільки з університету, прошу зазначити, що їй дав рекомендації сам Завгородній! – промовила  старша медсестра, віддаючи мене до рук дівчатам із відділу. Я так і не розібралася – це був сарказм чи ні, але все рівно, головне, що я влаштувалась і попереду мене чекає розвиток у професійному плані і дуже сподіваюся, в особистому. 
- Як тобі це вдалося? Адже він такий байдужий до всіх, як лід, нічого його не хвилює?  – питає молоденька повненька медсестра. 
- Нічого такого, ви не подумайте, просто ми разом застрягли в ліфті і я допомагала йому рятувати одну стареньку леді. У неї стався серцевий напад. Це було в п'ятницю, коли я поспішала на співбесіду, тому він і дав мені рекомендації, а так ми навіть, можна сказати, не знайомі, – пояснила одразу ситуацію, щоб не було непорозуміння. 
- Тобто ніякої романтики, розходимося, дівчатка, – зі сміхом резюмувала ще одна цілком симпатична моя нова колега-медсестра.  – А ми думали, що ти або супер спеціаліст, або супер красуня, а воно не те й не інше, – додала ще наостанок. 
- Ну так, не супер спеціаліст і не красуня, - підтвердила я, поправляючи комір. 
Ось так мене охарактеризували у новому колективі – не красуня і не розумниця, що, в принципі, відповідало дійсності, проте все одно було не дуже приємно почути про це у вічі. 
- Так, дівчатка, все, час працювати! – до нас зайшла завідувачка відділення швидкої допомоги. – Я бачу у нас поповнення, рада побачити молоду дівчину у своєму відділенні. Як тебе звати? - запитала жінка у мене. 
Завідувачка, Галина Федорівна, була жінкою 40-45 років, худорлява з пронизливим поглядом та доброю усмішкою, вона мені одразу дуже сподобалася, на інтуїтивному рівні. 
Моя посмішка у відповідь не змусила себе довго чекати, щира і на все обличчя. 
- Настя, Галино Федорівно. Дякую, що прийняли, я дуже старатимусь і не підведу. 
- Дуже на це сподіваюсь. Христино, тебе ставлю куратором, введи в курс справ і навчи Настю, - вона подивилася на повненьку дівчину, та, у свою чергу, вже твердо кивала головою, погоджуючись з тимчасовим шефством наді мною. 
Так почалася моя шалена робота у відділенні швидкої допомоги. 
Після першої зміни я не йшла, повзла до студентського гуртожитку.  
Боже, а треба ж збирати речі і шукати житло. 
Я з комендантом домовилася, що з першої зарплати, точніше з авансу, виїду, адже вже не студентка, і не маю права жити в гуртожитку, але тітка Клара добра душа і дозволила залишитися на два тижні в період літніх канікул. 
Моєї швабри-сусідки вже не було, як і її речей – з'їхала. 
Дуже сподіваюся, що наші шляхи більше ніколи не перетнуться, за стільки років спільного існування ми так і не порозумілися, просто навчилися ігнорувати і не бісити один одного. 
Віра Калугіна очікувано закінчила факультет із червоним дипломом та планувала на стажування за кордон, як кажуть, з Богом і, бажано, подалі. 
На поїсти сил не залишилося,  нашвидкуруч помилася і без сил завалилася на ліжко.  
Як же я втомилася... 
У відділенні якийсь  божевільний дім, постійний рух, пацієнти надходять нескінченним потоком, того оформити, тому крапельницю, того везти на термінову операцію, одним словом, жесть. 
Вже засинаючи почула дзвінок телефону, на автоматі підняла слухавку: 
- Алло, - прошепотіла сонним голосом. 
- Настя, ну я до вас оформився, завтра перший робочий день, вітай, мала  - прокричав своїм басом Петрошенко. 
- Тобі що не знайшлося іншої лікарні у місті? А відділ який? 
- Ну, неврологія та психіатрія! – чую у його голосі гордість, знаю, Коля завжди хотів саме там працювати та цікавився цими підрозділами медицини найбільше. 
- Молодець, я тебе вітаю, щиро! Кольчику, я так спати хочу, день був пекельний, давай завтра поговоримо, - мене майже вирубувало від утоми. 
- Звісно, мала. До завтра! - Петрошенко був сповнений бадьорості та ентузіазму, поговоримо завтра після зміни, друже, подивимося, як ти заспіваєш. 
- Бувай, - нявкнула і миттєво вирубалася. 
Ранок настав несподівано і ніби за кілька хвилин, після того, як я заснула. Боже, люди, вимкніть хтось цей будильник і залиште на столі! Ех, рукою не дотягнешся, доведеться вставати ... Це було моєю проблемою і вічною темою для сварок з Калугіною - я ставила мільйон будильників, щоб прокинутися. Її це страшно дратувало, а мені ж, було життєво необхідно. 
У лікарню прийшла вчасно, переодяглася і зайшла відділення, тут панувала енергія нескінченним потоком, вирувало саме життя, точніше боротьба за життя – хто кого. 
- Насте, терміново сюди! – кричить мені Христина, я мчу до неї, одразу ж вливаючись у справи відділу. – Будь ласка, зателефонуй до гінекології, тут жінка з травмою тазу і до того ж у неї відійшли води, гестаційний період 32 тижні, пацієнтці 35 років, цукровий діабет в анамнезі та лікар підозрює початок прееклапсії, тиск 140/100. 
Я швидко записую потрібну інформацію і мчу до телефону. 
На обід так і не потрапила. 
Вже надвечір стало тихо і ми з Христиною вибралися на обід. 
- Христю, це так завжди? – я перебувала в легкому шоці від того, що відбувається, так виснажливо працювати дуже складно.  
- Зазвичай спокійніше, це такий період, воно у нас хвилями - буває дуже нічого, а буває як сьогодні, попісяти ніколи збігати, про поїсти і думати нічого. Ти звикнеш, Насте, я бачу, що ти справляєшся. Так, у нас немає складних маніпуляцій, операцій або крутих високочутливих приладів, але особисто я вважаю, що робота медсестри у відділенні швидкої допомоги найважча, ми постійно в русі, гігабайти інформації проходять через нас, все запам'ятати, всіх правильно перевести по відділеннях, заспокоїти , підбадьорити, усміхнувся – від цього втомлюєшся. Ми виконуємо нашу роботу якісно та самовіддано – ми рятуємо життя. 
Після проникливої розмови ми обидві мовчали, осмислюючи сказане. 
Через тиждень скаженого темпу, я, напрочуд, втягнулася – запам'ятала маршрути для переміщення пацієнтів, вивчила номери телефонів відділень, розміщення препаратів та медрозхідників на стелажах. 
Про свого Лікаря я не забула, аж ніяк, проте побачити його за цей тиждень фізично не було можливості.  
Я трохи розпитувала, та толку нуль - холодний, мовчазний, неприступний, високий професіонал, ці епітети звучали на його адресу, про особисте життя ніхто нічого не знав, про друзів теж. 
Ось я освоюсь трохи і почну брати фортецю! 
Петрошенко теж один раз тільки з’явився, ми повечеряли і на цьому все, він також погрузився з головою в нову роботу, мало не подавився, з таким ентузіазмом розповідав про одного психа (точніше пацієнта відділення психіатрії), оце інтереси в людини.  
А він мій друг, між іншим, варто задуматися... З ким поведешся, так би мовити. 
Нарешті перший аванс, зовсім небагато, але на аренду маленької квартирки у віддаленому районі міста мені вистачить, головне, щоб недалеко від метро квартира знаходилася. 

Роман Завгородній 
Боже, минуло вже три тижні з того часу, як я дав рекомендації одній дівчинці-медсестрі, яка разом зі мною проводила закритий масаж серця жінці в ліфті, а брат все ніяк не заспокоїться. 
Знав би, що тепер отримуватиму зведення даних про її успіхи на терені медсестринства, то пройшов би повз. Хоча дівчинка і справді тоді показала себе як молодець, швидко оцінила ситуацію і правильно реагувала, без паніки, зайвої метушні та старанно. 
Гаразд, брата «відпустить» і можна спокійно жити далі. 
Цього тижня заплановано близько шести операцій, треба було б детальніше розписати плани, щоб усе встигнути, і обов'язково внести в таски похід до тітки з дядьком, вже більше місяця не приходив у гості. 
Я збирався на чергову операцію, переодягся, помив руки. 
- Добрий день, - зайшов до операційної. - Ну що, почнемо? – і поринув у світ нейрохірургії, відкинувши непотрібні образи та думки в голові. 

Настя Ульянова 
Квартира в мене була 27 квадратних метрів, мені більше й не треба, чистенько, акуратно, єдине, до роботи добиратися більше години, зате на метро – це гарантія, що не спізнюся. Я все помила, речі розібрала, озирнулася – дуже навіть непогано, 9 поверх дозволяє спостерігати за гарним урбаністичним пейзажем, а східна сторона пускає сонячних зайчиків у моє ліжко. 
- Коля, дякую, що допоміг з переїздом! – ми сиділи на кухні та пили чай, мій вірний товариш був поруч, зайнявши пі кухні своїми габаритами. 
- Мала, ти ж знаєш, я завжди поруч і допоможу тобі, - з набитим ротом промовляє Петрошенко свої пишномовні речі, при цьому частина крихт з печива падають на підлогу. У цьому весь він – щирий, добрий і трохи незграбний. 
- Так-так, доблесний лицаре!  - з усмішкою стукаю його по плечу. - Ти краще скажи, у вас там у відділенні не пригледів собі симпатичну медсестричку або молоду лікарку? Ходиш холостяком роками, знайшов би собі дівчину, скільки можна бути самотнім? - я пила чай, і жувала смачне вівсяне печиво, сидячи в позі лотоса на стільчику, і випитувала про красунь відділення психіатрії. 
Раніше ми часто сиділи так по-домашньому і обговорювали все на світі – злих викладачів, важкі предмети, нові плітки про Калугіну, загалом про все-все.  
Зараз через робочі графіки та відстань між будинками не можемо дозволити собі часті посиденьки, але вони, як і раніше, добрі та домашні. 
Петрошенко мені як брат, якого в мене немає і в той же час, як найкращий друг. Незважаючи на свою відкритість, я екстраверт і легко знаходжу спільну мову практично з усіма, друзів у мене було дуже мало, їх можна було порахувати на пальцях однієї руки, ось такий феномен – начебто з усіма, але один. 
А сім'я була зовсім маленька – мене покинули у пологовому будинку, молодий фельдшер Катя тоді мене забрала, виростила і стала найріднішою людиною, моєю мамою. 
Це було ще однією причиною стати медсестрою – наслідувати шлях моєї прекрасної мами Кет. 
- Насте, я пішов, час пізній, а мені ще їхати майже годину, ти вибралася майже на кінець світу, ближче нічого пристойного не знайшлося? – Коля вже взувався, при цьому не зло бурчав і коментував мою віддаленість від лікарні, його квартира п'ять хвилин пішки, дуже зручно, звичайно, але дорого. 
- Бувай, Петрошенко, ще раз дякую, що допоміг з речами! - провела друга і лягла на свій новий диван, він займав майже половину простору кімнати - два на два з половиною метри, великий і дуже зручний, і при необхідності складається - ідеальне рішення для невеликого простору. 
Цікаво, чим зараз зайнятий Завгородній? Пройшов майже місяць, як ми працюємо в одній лікарні, а я його бачила кілька разів і все – він такий гарний! І завжди зосереджений, відсторонений і трохи похмурий, складка на переносиці його постійний атрибут міміки і, як і раніше, присутня коронна фішка - він трохи смикає свою шевелюру, коли про щось розмірковує або нервує. 
Нагадую собі, що я нормальна дівчина, а не сталкер, просто треба опинитися в його просторі і спробувати познайомитися ближче - може це мені допоможе завоювати його...  
На це, власне, і весь розклад. 
Дівчата-медсестри зітхають по ньому крадькома, але всі як одна твердять - горішок не по зубах. 
Життя розставить все по своїх місцях, доля – штука тонка, але й сидіти на попі рівно не варіант, тому варто спробувати, щоб потім не шкодувати. 
Погладила свою уніформу, помилася і з приємними думками та чудовим настроєм залізла в шикарну постіль і миттєво заснула. 
Життя прекрасне! 
Потрібно просто знаходити в ній всі ці дрібні радості буття, а не шукати недоліки. 
Вранці я думала трохи інакше, переставляючи черговий раз будильник, який мене будив кожні три хвилини...  
Боже, як же важко вранці прокидатися, в ліжку тепло, затишно, не хочу вставати! 
Майже титанічними зусиллями стягла себе з ліжка і поплелася у ванну, а ще чекає довга година в метро, з довгим переходом і натовпом народу...  
Так, Настя, підбадьорися! Швидко вмилася, поснідала, зібралася і на вихід, цікавий світ за вікном чекає на тебе! 

Доброго дня, дорогі читачі!