Читати книгу - "Найцінніше в житті, Юрій Гадзінський"

* * *

          Світло у Чахлику зникло як тільки почало смеркатися. Микола лишень махнув рукою. Мовляв, свічок у домі достатньо, ліхтарі заряджені, і генератор є. Ввечері селище виглядало ще більш закинутим. Подекуди у вікнах тьмяно жевріли свічки, людей не було видно зовсім. “Шістка” виїхала на розбиту дорогу посеред поля. Стрімко наближалася ніч. Пробиратися до Сектору в нічній пітьмі не хотілося зовсім, але інших варіантів не було. Микола невпинно щось говорив, сміявся та розповідав анекдоти. Товстун виявився хорошим співрозмовником, чоловіки знайшли одне одного. Спершу Богдан трохи вслухався в розмову, навіть вставив декілька слів. А потім, коли мова зайшла за насущні біди та проблеми, зовсім випав з бесіди, занурившись у власні думки. Він вже встиг роздивитися частину спорядження свого супутника, коли вони сідали в авто і тепер роздумував, чи зробив він правильний вибір, купивши у провідника рушницю. На колінах Олександра лежав складений повністю чорний АКС-74У. Богдан теж думав про схожий агрегат, Микола навіть пропонував дещо. Але після довгих роздумів та співставлення цін, свій вибір Богдан зупинив на рушниці. Стріляв він добре ще з підліткового віку, як тільки почав з батьком ходити на полювання. На АК не вистачило б грошей, зате правильно розпорядившись тим, що мав, Богдан зміг придбати багато потрібних медикаментів, прекрасні берці, теплу куртку, зручні штани та ще багато незамінних дрібниць в такому поході. Тим паче враховуючи, що вже на носі зима. А от що саме з придбаних речей пригодиться всередині Сектору – буде видно... В решті-решт, це дика природа. Звірі, холод, голод, можливо – недружелюбно налаштовані люди. Хоча б до такої небезпеки він був готовий.
          — Заховай автомат. Не треба хлопців на блокпості драконити.
          — Заховаю, все розумію. Нас же не будуть обшукувати?
          — Не будуть. Але стволи не повинні кидатися в очі.
          Олександр кивнув та обережно перемістив “калаш” до рюкзаку. Трохи дивним та незграбним був цей товстун. Але точно не простаком.
          Згодом за вікном стемніло зовсім. Провідник взяв свій кнопковий мобільник та приклав до вуха. Через декілька секунд сказав у слухавку:
          — Алло. Це я. Так. Якраз  під’їзджаю.
          Микола звертав то на одну доріжку, то на іншу, виїхав на трасу, а потім машина знов повернула чорт зна куди. Нарешті “шістка” зменшила швидкість, завернула до лісу, через метрів сорок зупинилася. У світлі жовтих фар біля лісу стояло двоє чоловіків з похмурими обличчями. Очевидно, їм і телефонував провідник. Один дебелий, високий, в довгому плащі з капюшоном на голові. З під капюшона визирає налобний ліхтар, як у шахтарів. Інший незнайомець – низький, у куртці, схожій на Богданову та у в’язаній шапці. Він примружив очі та намагався розгледіти, кого ж це везе Микола всередині.
          — Виходьте, козаки. Приїхали.
          Богдан і Олександр вийшли назовні. Двигун продовжував працювати.
          — Добрий вечірок! – Бадьорим голосом привітав їх той, що був нижче. Він зміряв поглядом Богдана, потім товстуна. Богдан бачив цього парубка всього хвилину, а вже відчував неприязнь.
          — Добрий, добрий – Відмахнувся Микола – Знайомитися потім будете. Зараз слухайте мене.
          Вони втрьох оточили провідника. Ще один незнайомець стояв віддалік. Він не сказав жодного слова та не підійшов до Миколи. Богдан зиркнув на чоловіка – дорослий, зрілий. Обличчя у зморшках, густі темні брови. Вигляд хижий. Його ж супутник начепив на обличчя недоречну усмішку. Якщо не брати до уваги густу щетину, то років цьому парубкові було менше, ніж Богдану.
          — Попереду блокпост. Спокійно йдете, не смикаєтеся. Ти – Микола вказав пальцем на незнайомця в капюшоні – попереду. За тобою – він – Вказівний палець різко переметнувся на Олександра. Той переминався з ноги на ногу та шморгав носом. Замерз, чи що? – Далі ти йдеш – Тепер Микола глянув на невисокого молодика. А замикаєш – ти – Закінчив своє розпорядження провідник і вказав на Богдана. За яким принципом створював цю шеренгу Микола, і чому вони повинні іти саме так, либонь, знав лише він.
          — Діма! – бадьоро повідав парубок та протягнув долоню спершу Олександру, потім Богдану. Надто бадьорий, надто веселий. Руку потиснув слабко.
          — Олександр.
          — Богдан.
          Микола дістав з кишені пачку цигарок, витягнув одну та закурив.
          — Можете перекурити поки, козаки.
          — Не треба курити – Подав голос таємничий незнайомець у капюшоні – Бігти буде важко.
          — І то правда – легко погодився Діма, але все ж закурив – Шкода я електронку не взяв, ага.
          Сам Богдан не палив вже років шість. Він давно кинув, тому зараз хмарки диму та запах наштовхували на давно забуте бажання. Олександр кашлянув, чи то від диму, оскільки теж не закурив, чи то дійсно застудився. Богдана більше цікавило, чому їм доведеться бігти. Або від кого.
          — Отже – Сказав Микола, випускаючи струмінь диму – Не сприймайте там все всерйоз. Це моя остання порада.
          — В якому сенсі? – Перепитав Олександр.
          — В прямому. Так, я роблю телефонний дзвіночок і якщо все добре – потихеньку йдем.
          Микола відійшов від машини, почав кудись дзвонити. Олександр почесав потилицю та сказав:
          — Цікавий чоловік. Це він що таке мав на увазі, га?
          — А пофігу – Махнув рукою Діма – Хіба ти не знаєш, куди прешся?Ти йдеш до країни чудес.
          Богдан вирішив перешнурувати черевики, крадькома кидаючи погляд на мовчазного незнайомця. Той і не думав знімати рюкзак. Так і стояв непорушно спиною до “компанії”.
          — А ти чого такий насуплений? – Спитав Діма та ляснув долонею по плечу зігнутого Богдана. Той відсахнувся, відповів якось невпопад:
          — Все в порядку.
          Богдану ніколи не подобалося, коли хтось із малознайомих йому людей норовив порушити особисті межі надто швидко. До автівки повернувся Микола. Він вже не посміхався, раптово став зібраним та серйозним. Коли Діма перетнувся з ним поглядом, то сховав посмішку теж.
          — Вперед. За мною – Швидко кинув провідник – Блокпост одразу за поворотом. І вони рушили вслід, кожен зі своєю ношею. Точно в такому порядку, як їм і велів Микола. Хоча Богдан і звик до довготривалих та виснажливих походів у гори, але потрібно було зізнатися – рюкзак важкий. Намагаючись не вступити в багнюку, Богдан рушив слідом за Дімою, замикаючи їх шеренгу. У світлі ввімкнених фар було помітно легкий туман, що ніжно стелився на землю, ніби то був світанок. Повітря важке та хворобливе, притаманне для дуже пізньої осені.