Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"

***ської семінарії, не ставив ні у що примхливу половину людського роду; ergo[24], кохання не існує. Такі положення, що перетворилися в нього, зрештою, в правила, були міцними, дуже міцними… «Homo proponit, Deus disponit»[25], — казав частенько лектор ***ської семінарії, відраховуючи удари лінійкою лінивим своїм слухачам; а тому і ми в наступній главі побачимо невелику обставину, що сильно похитнула філософію вчителя і насунула хмару непорозуміння на ум його, який досі неухильно простував стезею своїх великих наставників і бив рівним пульсом у своїй пляшкоподібній сфері.

<ІІ>

Успіх посольства

(Кухмістер, незважаючи на власну сердечну рану, зненацька отриману ним при вигляді Катерини, що милася на березі ставка, вирішує виконати дану ним учителю обіцянку і бути посланником і представником його пристрасті. З таким наміром відправляється він у хату козака Харка Потилиці.)

Закінчивши туалет свій, Онисько не без остраху й таємної втіхи переступив через поріг. Біс ніби навмисно дражнив його (сам він після зізнавався в цьому), щохвилини малюючи перед ним стрункі ніжки сусідки. «Ех, якби не вчитель! — повторював він кілька разів сам собі, — ну, що було надумати йому трохи пізніше закохатися?..» І в задумі, тихими кроками він міряв широкий вигін, котрим бігла його дорога. Різноголосий гавкіт прорізав хмару задуми, що огортала його, і думки його, як дикі качки, сполохані, розлетілись в усі сторони. Звівши очі, побачив він, що далі йти нікуди. Перед ним стирчали ворота, крізь котрі, наче крізь транспарант, прозирало все нерухоме майно козака. Майнула синя запаска[26], вогняна стрічка… Серце в нього скакнуло… і білявка-красуня, розганяючи хворостиною докучних собак, зустріла його, відчиняючи ворота.

Двір Харка являв собою великий, на спадині до ставка, квадрат, обнесений з усіх боків тином. Коли ворота були відчинені, очі втуплювалися прямо в чисту вибілену хату з великими, нерівної величини, вікнами, з почорнілими від старості дубовими дверима, з низеньким із глини фундаментом (призьбою), обтяженим, за звичаєм малоросіян, білизною, мисками і яким-небудь інвалідом-горщиком, якому, попри рани й каліцтво, не дають відставки і, в нагороду за ревну службу, наливають помиї. По боках хати стояли з розшарпаними крівлями хліви й комори. З-за хати височіло гумно; з-за гумна ще вище піднімалася голуб’ятня, понад котрою вже ходили лишень хмари й плавали голуби. До ставка, наче багата турецька шаль, розвернувся город козака. Купи соломи рознесені були по всьому двору.

Катерина видалась дещо здивованою приходом Ониська. Вважаючи, що його, звісно, заманила нужда до її батька, відчинила вполовину тільки ворота і промовила з якоюсь сором’язливістю:

— Батька немає вдома, та й навряд чи до вечора буде.

— Нехай йому так легенько гикнеться, як з тину ввернеться! Щоб я був за йолоп Царя небесного, коли б став порати пісну кашу, коли перед самим носом вареники у сметані?

Білява красуня зупинилася спантеличена, не знаючи, як розуміти слова його. Посмішка, викликана цим дивацтвом, з’явилася на обличчі її й чекала, здавалось, на пояснення.

Кухмістер відчув сам, що висловився не зовсім ясно і притому пом’янув батька її дещо кострубатими словами; він провадив далі:

— Лиха година понесла б мене до батька, коли є така гарненька дочка.

— Ага, ось воно що! — промовила Катерина, посміхнувшись і почервонівши. — Ласкаво просимо! — й пішла поперед нього до дверей хати.

Дівчата в Малоросії мають набагато більше свободи, ніж будь-де, і тому не має здаватися дивним, що красуня наша без відома батька приймала у себе гостя.

— Ти пішки сюди прийшов, Ониську? — спитала вона його, сідаючи на призьбі коло дверей хати і намагаючись прибрати статечного вигляду, хоч лукава посмішка явно зраджувала її й змушувала проти волі показати ряд гарних зубів.

— Як пішки? — «Що за лиха година, невже вона знає про вчорашнє?» — подумав кухмістер. — Звісно, пішки, моя красуне. Хіба чорт би змусив мене запрягати зумисне панського гнідого, щоб тільки перетягнутися з одного двору до іншого.

— Одначе ж від кухні до комори не так і далеко.

Тут, не стримавшись більше, вона зареготала.

«Ні, хитрунко! сам лукавий не хитріший цієї дівки!» — повторив сам до себе кілька разів кухмістер і голосно послав учителя до чорта, забувши і приязнь, і дружбу їхню.

— Одначе ж, моя красуне, я б згодився, щоб у мене пригоріли на пательні карасі зі свіжопросоленими опеньками, аби тільки ти ще раз отак засміялася.

Сказавши це, кухмістер не втерпів, щоб не обійняти її.

— Ось цього-то я вже і не люблю! — скрикнула, спаленівши, Катерина і прибрала сердитого вигляду. — Їй-богу, Ониську, якщо ти вдруге це зробиш, то я прямісінько пущу тобі в голову ось цього горщика.

При сьому слові сердите личко трохи проясніло, і посмішка, миттю промайнувши на ньому, промовила ясно: «Я не зможу цього зробити».

— Годі вже, годі! не возом зачепив тебе. Є через що сердитись! буцім бозна-яка біда — обійняти вродливу дівчину.

— Дивись, Ониську, я не серджусь, — сказала вона, сідаючи трохи від нього подалі й прибравши знову веселого вигляду. — Так що ти, причулось мені, згадав про вчителя?

Тут обличчя кухмістера зробило якомога жалісну міну і щонайменше на вершок витяглось довше звичайного.

— Вчитель… Іван Йосипович тобто… Тьху, чортівня! у мене, наче після запіканки, слова ковтаються раніше, ніж встигають вискочити з рота. Вчитель… ось що я тобі скажу, серце! Іван Йосипович вклепався[27] в тебе так, що… ну, словом — розказати не можна. Журиться та сумує, як покійна бура, котру пані купила в жида і котра здохла після дихавиці[28]. Що робити? зглянувся над горопашним чоловіком: пішов навмання поклопотатися за нього.

— Гарну ж ти вибрав собі роботу! — перервала Катерина з якоюсь прикрістю. — Хіба ти йому сват чи родич який? Я радила б тобі ще набрати з усього околодку волоцюг до себе в кухню, а самому вирушити світами жебрати під вікнами для них милостиню.

— Та це все так; одначе ж я знаю, що тобі любо, й сильно любо, що заманулося вчителю приволоктися…

— Мені любо? Слухай, Ониську, якщо ти кажеш з тим, щоб посміятися з мене, то з цього мало тобі прибуде. Соромно тобі ж, що ти обмовляєш бідну дівчину. Якщо ж справді так думаєш, то ти, певно, вже найдурніший з усього села. Слава Богу, я ще не осліпла; слава Богу, я ще при