Читати книгу - "Світ не створений"

— Моя мама в Лисичанську. Вона приїде аж післязавтра.

— Ти що, мамин синок?

— Чого це?

— Ну — мамка за тобою приїде.

— Мені 12 років — заборонено самому їхати в громадському транспорті.

— А виглядаєш ти старшим.

Льоня зістрибнув з ліжка й випростався. Під шкірою на щоках і шиї наче ворухнулася газована вода. Олександра сіла на зіжмакане простирадло й покликала малого до себе.

— Хочеш, покажу груди?

— Свої?

— Ні, твої.

— Не знаю…

— Не знаю… Що за «не знаю»? Тоді я покажу їх Артурові.

— Ти не можеш йому показувати, бо він хлопець моєї сестри. Не боїшся, що я усе розкажу Інні?

— Вона тобі не повірить.

— А якщо повірить?

— Вона ж все одно завтра летить. Я заберу Артура собі — як спадщину.

У кімнату зазирнув Артур і покликав їх на перший поверх. Він закинув вузли з картинами на плечі й, ніби святий Миколай, пішов наниз у праве крило будинку до спущеного басейну. Діти зносили туди стільчики з різних кімнат, Артур розламував рами. Він розклав у басейні багаття, яке спочатку не хотіло розгорятися, однак Інна вкинула туди шматок полотна з олійними фарбами — і ватра затріщала й зашипіла. Так само гарно горів поролоновий наповнювач з-під оббивки крісел. Дим смердів меблевими лаками, піднімався під високу стелю басейну.

— Олександро, наткніть на шомполи шашлик, коли утвориться вугілля. А я з Артуром піду в розвідку, — сказала Інна.

— Ми ж усе знаємо тут, — протестувала Олександра, але її вже ніхто не слухав.

Льоня, який на хвилинку відійшов у роздягалку відлити, застав самотню Олександру.

— Що ж, показуй, що ти хотіла там у кімнаті показати.

— Що показати?

— Ну ці… свої ці…

— Шмарклі витри спочатку. І ще стільчиків і картин принеси.

Інна й Артур з криком бігли коридором, тримаючись за руки. Якби не килими, їхнє тупання чулося б у кожній із розгромлених кімнат.

Розкрутивши одне з металевих ліжок, вони зробили собі дві палиці-битки. У протилежному від басейну крилі був ряд кімнаток із ванними. Резервуари, як лебеді, — величезні, з трубками — сиділи в темних курниках. Інна крутнула кран, однак вода не текла. Побачивши стільки ванн, вона не могла чекати ні секунди. Стіни, закладені плиточкою, як зуби того чоловіка з м’ясом тигра, так і напрошувалися бути знищеними. Стіни кричали: нищіть нас, деріть, убивайте — але від цього в Інни слабла рука. Стіни просили: помилуйте, даруйте нам життя — і від цього Іннина рука тверднула. Інна била ванни, так била, що дуже швидко довелося заголити живіт і втертися футболкою. Проте труба залишала лише подряпини й некритичні ум’ятини. Середина Інни і вияв цієї середини назовні — не збігалися. Інна товкла стіни, однак плитка не хотіла відбиватися. Хіба що керамічні умивальники музично розтріскувалися. Тисячі скалок падали на землю, хаотично розліталися або утворювали купку, ніби домашній сир, що прориває пакет й падає на підлогу ринку. Інна руйнувала, знищувала.

Чому вона це робила? А чому ти, йдучи полем, відриваєш квітам голови?

Коли дівчина по черзі заходила у кожну з двадцяти кімнаток і гамселила по умивальнику, Артур намагався підважити труби й вирвати їх. Він розгойдував металеві сплетіння, роз’ятрював виходи зі стін. Одна з них не витримала, штукатурка обсипалася разом з плиточкою.

— Швидше, швидше виривай. У нас ще купа роботи.

Вона це заняття називала роботою з такою ж інтонацією, як коли йдуть, то називають це ходінням, коли п’ють, то називають це питтям, і коли сплять, то називають це спанням.

Після завершення «роботи» тут унизу вони пішли в одну з найближчих до виходу кімнат — кабінету директора санаторію. На столі лежала статуетка трьох мавп, в однієї з яких руки затикали рот, в іншої — вуха, у третьої — очі. У буддійській філософії ці примати символізують таке: якщо ти не бачиш, не чуєш зла і нічого про нього не говориш, то ти від зла захищений. Однак тут це не означало нічого, крім як бути розтрощеним на кілька глиняних скалок. Дух нищення казав: ніяких дискусій, ніяких відповідей, я не збираюся нічого заперечувати, я навіть не збираюся щось стверджувати!

— Бачу саме таких мавп удруге в житті. Уперше це було в музеї Максима Рильського, коли у Києві жила. Нас зі школи туди водили.

— Я б дуже хотів розгромити наш природничий музей у міській ратуші. Уявляєш — взяти ріг мамонта й розбити ним усі стенди!

— Пам’ятаєш ті лосячі роги в холі? Ними легко розтрощується скло, — Інна сіла в шкіряне крісло. — Глянь. Власники санаторію навіть грамоти зі стін не зняли, — Інна показала на ряд папірчиків із зображеннями герба, калини, квітів.

— Сподіваються сюди вернутися, відродити тут все, апаратну фізіотерапію…

— Шкода, що ми не маємо чим цей санаторій знищити до тла. Віддала б свою цноту, щоб побачити їхню реакцію на те, що ми тут сьогодні наробимо.

— Віддай її мені. Я встановлю на деревах приховані камери.

— Але спочатку розбиймо лосячими рогами те величезне вхідне скло.

— Скло не можна, бо нас почують.

— Боже, навіть якщо ти встановиш камери, я ніколи не дозволю тобі торкатися мене.

— Хай буде, розбиймо скло.

І він обійняв Інну.

— От станеш ти у Франції супермоделлю…

— Будеш тут за мною сумувати?

— А ти забереш мене в Париж після того, як закінчу 11 клас?

— На тебе ж батько тут плани має — зробить тебе депутатом!

— Тоді стану французьким депутатом!

У двері впхалася Олександра:

— Шашлик готовий.

— Ми мусимо спалити цей санаторій, — сказала Інна. — Якщо ми не завершимо цю справу, то нічого не рахується! Кролик Френк би не схвалив.

Інна вийшла в коридор і попрямувала до рецепції. Там підсунула столик з пультом до стіни, стала на нього й зняла лосячі роги.

Артур стояв і не міг вирішити, зупиняти її чи ні. Інна пішла в кінець коридору — аж до кімнат для водних процедур. Вона набрала швидкість і з криками побігла в бік величезного, як килим, скла:

— Я! Знищу! Цей! Санаторій! Я! Знищу! Це! Минуле! До! Тла!

Надворі розчинилася брама, і дві машини заїхали на територію. Вони зупинилися просто перед склом, ніби на екрані в кінотеатрі.

У кадрі — двоє чоловіків закурюють біля машин. Далі — з обох салонів синхронно висовуються довгі обтягнуті панчохами пари ніг. Вилазять дві дівчини в схожих рожевих курточках. Один з чоловіків ляскає одну з дівчат трохи вище низу її міні-спідниці.

Глядачі починають виходити з залу… Олександра вже на задніх дверях. Артур пробує перегородити дорогу Інні, але відступає перед загрозою бути пронизаним рогами…

Просто перед чужинцями градом сиплеться скло… Лосячі роги випадають з рук, як букет великих квітів… Інну заціплює, з долоні тече кров… Артур хапає її й тягне на задні двері…

І вже зафільмованими стають випадкові глядачі, а