Читати книгу - "Зрада"

-- З власної волі, без дозволу Маршала – ні, -- уточнив Йодко-Наркєвич.

Хтось постукав і в дверях знов з‘явився сержант Маруня. Мовчки поставив на кривому лікарняному столику два стакани й літрову пляшку, в якій, якщо вірити етикетці, містився дуже їдкий засіб для очищення каналізаційних труб.

Кроне почекав, поки жандарм вийде, тоді розлив безбарвну рідину по стаканах.

-- Ви впевнені, що це… -- обізвався вагаючись лікар.

-- Впевнений, -- буркнув Кроне. – Інша справа, що вони не виказали надмірної фантазії, -- додав, дивлячись на етикетку. – У війську ми розливали алкоголь у пляшки від ліків на грибкові захворювання або…

-- Здається, мені краще не знати, -- зупинив його з блідою посмішкою Наркєвич. – За Ваше здоров‘я!

Красномовним жестом він відсалютував стаканом.

-- Ууух, міцна… -- вигукнув “двієчник”, дивлячись недовірливо, як старший чоловік ставить порожню склянку.

Сам він випив щонайбільше третину, йому довелося кілька разів відкашляти, перш, ніж до нього повернувся голос.

--Непогана самогонка, -- оцінив зі знанням справи Наркєвич. – Колись, -- він посміхнувся до своїх думок. – На практиці в Тифлісі… Був там такий майор… Але Вас це не обходить, -- спохватився він швидко. – Повертаючись до нашої справи, Вас ніхто не підозрює у змові з Совітами, однак, в цій ситуації це не має жодного значення. Дуже може бути, що Ви ходяча годинникова бомба.

-- Але після повернення з Росії я бачився з Комендантом.

-- Це тільки приклад, -- скривився Наркєвич. – Може йтися про щось зовсім інше.

-- А вбиті в Мінську? Ви справді вважаєте, що це елемент диявольського плану комуністів? Раз вони хотіли запрограмувати мене і якщо вірити Вам, їм це вдалося, то звідки всі оті трупи місцевих чекістів?

-- Не знаю, -- сказав професор. – Все страшно заплутане і місцями позбавлене логіки, -- признав. – Однак, блокування залишається фактом. Хто і з якою метою це зробив, якщо не комуністи? І найголовніше: чи можемо ми собі дозволити… презумпцію невинності? Взявши до уваги можливі наслідки? Бо звичайно, існує можливість, що це якийсь неймовірний збіг обставин, випадковість, ефект поломки “Агонії”. Однак, чи стали б Ви ризикувати на місці свого начальника? Або Маршала?

Кроне не відповів, погойдав стаканом з рештками алкоголю і кількома ковтками вихилив його.

-- Дякую за щирість, лікарю, -- обізвався нарешті. – І я не тримаю зла за оту штуковину, -- вказав недбалим рухом на гомеостат.

Йодко-Наркєвич зітхнувши встав і попрощавшись коротким рукостисканням, вийшов з палати. З-за дверей доходили звичайні, лікарняні звуки, інколи кроки вартових, що проходили коридором. В них не було нічого звичайного.

***

Через кілька тижнів Кроне почав ходити. Спочатку з паличкою і з допомогою медсестри, потім вже сміливіше, самостійно. На жаль прогнози лікарів підтвердилися – щоправда, короткі прогулянки не справляли Йогану поважних труднощів, але будь-які дії, що вимагали значних зусиль – вже так. Офіцер сподівався, що з бігом часу стане краще, однак, надмірних надій не плекав… Всюдисущі жандарми теж псували йому настрій. Вони поводилися правильно, можна сказати бездоганно, інколи в нього навіть складалося враження, що вони йому співчувають, але це аж ніяк не змінювало їхніх обов‘язків. А ті наказували їм подбати, щоб він самовільно не залишив лікарню, тобто, не залишив живим.

Кроне не скаржився, не дзвонив Бретцелю, знав, що накази стосовно того, як з ним поводитись, походили безпосередньо від Пілсудського. Всі бачили в Маршалі – частково слушно – великого державного діяча, видатного командира, творця польської державності. Мало хто пам‘ятав, що в молодості Комендант сам брав участь в операціях, які спокійно можна назвати терористичними. “Двієчник” знав, що при всій симпатії, яку відчував до нього Пілсудський, десь там, в глибині душі, він надалі залишався людиною, яка – якщо виникне потреба – без вагань натисне на гачок. І якщо вважатиме, що це необхідно – вб‘є, або накаже вбити навіть друга. Кроне змирився з цим, життя, яке він досі вів, нагадувало прогулянку по вістрю бритви, він розумів, що раніше чи пізніше ворог виявиться кращим, швидшим, спритнішим. Або він, б‘ючись з ворогом, не виявить належної обережності й потрапить під підозру в своїх. Так, як зараз… Інколи офіцер навіть замислювався, чому він досі живий, дивлячись на речі об‘єктивно – він становив загрозу для самого існування “Двійки”, якщо припустити, що його, як це назвав Наркєвич, “запрограмували”.

Через два місяці його виписали з лікарні; як тільки він змінив лікарняні лахи на нормальний одяг, в коридорі до нього приєдналися жандарми. В бойовому спорядженні, озброєні до зубів і пильні. Вони провели офіцера вниз, жодним чином не справляючи враження, що обмежують його свободу, однак, Кроне відчував у них специфічне, притаманне тільки найкращим солдатам поєднання пильності й спокою. Вони не очікували від нього жодних проблем, але якби такі з‘явилися – були готові відповідно відреагувати. “Двієчник” волів навіть не думати про таку можливість, навіть на піку форми він не мав би жодних шансів у сутичці з будь-ким з них, зараз – з не зовсім здоровою ногою, він взагалі не був для них противником. Ні, щоб він мав намір втікати. Кроне вирішив покірно прийняти все, що принесе доля і накази Пілсудського… Під лікарнею на них вже чекав Опель Адмірал, службова машина Тадеуша Бретцля.

-- В штаб? – запитав Кроне.

-- Так, в Саський палац, -- підтвердив водій.

В машину сів тільки один жандарм, зайнявши місце поряд з водієм, тому офіцер міг вільно влаштуватися на задньому сидінні з надалі заціпенілою ногою, яка ще трохи боліла. Кроне закрив очі, намагаючись не думати, що його чекає. Весь час він відчував на собі уважний погляд жандарма. Той спостерігав за ним через плече, правою рукою бавився ґудзиком військового, наполовину розстебнутого плаща. Безсумнівно, тримав її поблизу зброї…

Коли вони приїхали на місце, пройшли не зупиняючись через всі пости – або Бретцель попередив про прибуття Кроне,