Читати книгу - "Лавочка біля дуба, або Осіння пісня, Tory_Chameleon"

***

Олесь на стільки запав мені в душу, що мене буквально роздирало зсередини бажання хоча б на секундочку ще раз побачити його. Тому я внадилася щодня приходити до тої лавочки біля дуба. Як-не-як, а схоже було, що він або жив у тому будинку, або ж мав когось знайомого в ньому, тому я вірила, рано чи пізно, дочекаюся.

І цей день настав. Моєму щастю не було меж, коли в хлопчині, що вийшов з під’їзду і стрімко наближався до мене, я впізнала Олеся. Серце затарабанило, ніби вимагаючи випусти його з клітки всередині мене.

— Добрий день, Дарусенько, — осяяв він мене своєю посмішкою.

Я, ігноруючи всі норми пристойності й здоровий глузд, кинулася йому на шию. Після кількох секунд роздумів його руки зімкнулися позаду моєї спини.

Потім ми всілися на лавочку і все теревенили й теревенили… Про все і ні про що.

Так продовжувалося майже два місяці. Коли стало холодніше, Олесь почав виносити мені плед і бережно загортати мене в нього. Наші розмови стали суттєво коротшими, бо хлопець не хотів, аби я довго перебувала на холоді. Але наші зустрічі почали подобатися мені більше, адже, зігріваючи, він огортав мене своїми теплими обіймами.

А потім одного дня все різко припинилося.

— Вибач, я мусив зізнатися тобі раніше. Навіть не так. Я не мав права зустрічатися з тобою, — сказав мені Олесь, коли прийшов до мене, але чомусь без пледа. — Вона чекає на дитину.

Я звісно знала, що він має дівчину, з якою зустрічається останні кілька років. Їхні стосунки почали зароджуватися, коли вони були ще дітьми. Олесь розповів мені про неї одразу, аби я не розцінювала наші стосунки більше, ніж дружніми. Але, як і будь-яка закохана дівчина, я не могла вбити в собі надію. Тому заглушувала голос совісті, яка висловлювала свій яскравий протест кожного разу, коли я збиралася на зустріч з чужим хлопцем.

— Ти знав про це, коли ми зустрілися вдруге?

— Я знав це і під час першої зустрічі.

— Тоді навіщо?

— Бо закохався, — це вперше він сказав мені, що любить, але мені від цього стало лише більш гірко. — На жаль, я занадто пізно зрозумів в чому різниця між дитячою прив’язаністю і справжнім почуттям. Та я не можу вчинити інакше. Зовсім скоро в нас весілля. Пробач і прощавай, — сказав мені це й пішов, не обернувшись жодного разу.

— Я дочекаюся своєї черги, чуєш? — крикнула я йому вслід. — Щороку, в день нашої першої зустрічі, я приходитиму сюди, на нашу лавочку, і чекатиму на тебе. Я не помру, доки не отримаю справжнє побачення з тобою, на яке матиму право. 

Напевно саме диво допомогло мені без пригод дістатися додому. Сльози котилися, ніби краплі дощу по склу під час сильної зливи.

Втім, я дотрималася своєї обіцянки. Щороку, дев’ятнадцятого жовтня, я приїздила на нашу лавочку під дубом і співала пісню, якою він мене колись закохав у себе.

Як і планувала, з відзнакою закінчила школу, потім інститут, влаштувалася на роботу. От тільки заміж не вийшла і зграйку діточок не народила. Не змогла я подарувати себе іншому чоловікові. Чи то в мене серце таке дрібне, чи то він такий величезний, що заповнив все місце в ньому собою.

***

Знову Тоня мусила дати час Дарині, аби та оговталася. З подивом жінка зрозуміла, що її очі мокрі від сліз. Вона поспішила швиденько витерти їх.

— Це так сумно…

— Сумно. Але прекрасно.

— Що ж тут прекрасного? — не стрималася Тоня.

— Кохання. З усього спектру почуттів, які я мала змогу відчути протягом життя, це найпрекрасніше.

— А чому Ви вирішили розповісти мені свою історію? — запитала я скоріше не тому, що мене це цікавило, а для того, щоб заповнити тишу, яка почала затягуватися.

— А кому ж ще, якщо не його онучці?

— Кому?! Маєте на увазі, що…

— Так. А твоя мама — моя тезка, хіба ні?

***

З дня розмови з Дариною минуло сім років. Вона продовжувала щороку приїздити на лавочку біля дуба й співати. Але Тоня вже не наважувалася вийти до неї. Хоча вікно дев’ятнадцятого жовтня завжди лишала відчиненим і потай слухала, як співає старенька.

Насправді протягом останніх років Тоня змогла відшукати чимало ниточок цієї сумної історії. Її вже, на жаль, покійну маму дійсно звали Дариною. Однак дідусь ніколи не називав її саме Дарусенькою. Дарою, Дарунею,  Дарійкою, Дарочкою… Але  Дарусенькою — ніколи.

До того ж квартира, в якій вона зараз жила разом з чоловіком і сином належала дідусеві. Але він, разом зі своєю дружиною і малесенькою донькою, Тониною мамою, переїхали в село до його батьків, а квартиру почали здавати. В родині говорили, що так вирішили, бо в місті жити було дорого, а в селі й будинок великий — на всіх вистачить місця, і дешевше, і свіже повітря, яке корисне для дитини.

Тонина мама, коли вийшла заміж, переїхала до чоловіка. А от коли настала черга Тоні, то постало питання, де жити. От дідусь і зробив подарунок на весілля онуці.