Читати книгу - "Лавочка біля дуба, або Осіння пісня, Tory_Chameleon"

Того дня я без настрою пленталася місцевими вулицями, аж поки не надибала цю саму лавочку під дубом. Всілася на неї, думала щось сама до себе, і то так зосереджено, що не почула, коли поруч сів якийсь молодик.

— Чому так сумно зітхаєш? — я так і зіскочила з лавочки. — Тю, невже такий страшний?

— Я задумалася. І взагалі, ми ніби не  знайомі.

— Олесь, — поцілував мою руку, поки я дивилася на це дійство з круглими очима.

— Дарина, — все ж також представилася.

— Отож, Дарусенько, що за тяжкі думи тебе так засмутили?

— Та то пусте. До того ж ніби тобі робити нема чого, як вислуховувати проблеми школярки.

— Але я таки запитав.

Поки він виблискував своїми ямочками на щоках, я потайки розглядала його. Майже квадратне обличчя з високим лобом, на який спадали темні хвилясті пасма, зацікавлено-хитрий зеленоокий погляд, тонкі губи, складені в легку посмішку. А ще в нього родимка була на лівій щоці. Я її підмітила, бо мама якось говорила, що люди з родимками на щоках доброзичливі й працьовиті. Олесь з вигляду мав років вісімнадцять-двадцять. Чомусь захотілося дізнатися точно, але стрималася.

— Годі розглядати. Розповідай, що в тебе сталося, — пам’ятаю, я тоді так почервоніла, що навіть уявилося, як моя голова на гігантський стиглий помідор перетворюється.

А Олесь тим часом втішався з мого стану. Нічого не сказав, але ж з виразу обличчя все помітно! Тому, аби відволікти хлопця від моєї ганьби, випалила йому свою проблему. Хоча насправді, то лише тоді проблемою здавалося.

Річ у тім, що того дня дівчата в школі пліткували про те, як будуть танцювати випускний вальс. Сама не знаю, чому вони підняли цю тему, коли до того ще майже рік навчання. Та мені вистачило розуму бовкнути, що я в цьому участі не братиму, бо рухаюся, як ведмідь. Звісно це була несправжня причина. Бо на ділі я просто соромилася танцювати з кимось з однокласників. А приятельки кепкувати з мене почали.

Коли я закінчила свою тираду, Олесь на мене подивився як на дурепу. Хоча по доброму. Ніби на дитину, яка боїться вперше самостійно скуплятися в магазині. 

— Оце і все? Ти так зітхала, що я думав, дійсно щось серйозне, а тут така дурниця!

— З мене навіть подруги посміюються, — ображено склала руки на грудях і відвернулася.

— Вони просто злюки. Та ти не зважай, скоро забудуть, — він обійшов мене по колу і зазирнув в мої очі своїми. Мені знову незручно стало, тому опустила голову.

— Не дивися так, — тихенько пробубніла.

— Як?

— Та взагалі ніяк не дивися на мене.

— Чому?

— Мені ніяково.

— Мила ти дівчина, Дарусенько, але занадто сором’язлива. Треба виправляти, бо не станцювати вальс на шкільному вальсі нікуди не годиться.

— І як же це зробити?

— А от просто зараз взяти й потанцювати зі мною.

— Що?! — я вдивилася в Олесеве обличчя, аби переконатися, що не жартує, а він тим часом вже простягав мені свою руку, запрошуючи до танцю. — Ні-ні-ні!!!

— Та чому?

— Я… не можу. А люди що скажуть? Та й взагалі непристойно це якось, танцювати з хлопцем, якого знаю від сили хвилин п'ятнадцять.

— Нічого ти не розумієш. Якраз те, що ми мало знайомі, на краще. Ти зараз переживеш свої три хвилини сорому і зможеш безнапасно забути про них, бо ми більше не побачимося. А як знайомий хтось, то доведеться його регулярно бачити й за кожним разом згадувати незручний момент.

— На мене дивитимуться, як на легковажну дурепу.

— А якщо на мене також дивитимуться як на дурня, тобі буде легше?

— Тобто?

Замість відповіді він почав співати. Його барвистий оксамитовий голос полився з вуст, ніби солодкий мед. Не зупиняючись, Олесь взяв мене за руку й повів у танку. Хоча я навіть не одразу відчула, що ми почали танцювати. Занадто вже була зачарована його голосом й очима, які чомусь відмовлялися відпускати мої. Серце так сильно вистукувало в такт його пісні, що аж у вухах віддавалися ці глухі удари. Здавалося, світ навколо нас розлетівся, як пожовкле листя дуба позаду нас.

А потім танець завершився разом з його співом. Мене грубо й боляче швиргонуло назад в реальність. Тим часом Олесь попрощався зі мною швидше, ніж я встигла оговтатися, і забіг у під’їзд ближнього будинку.

***

На очах постарілої Дарини блищали сльози, поки вона мугикала собі мелодію такої значущої для неї пісні й злегка погойдувалася в такт. Тоня боялася зачепити жінку, тому мовчки чекала, коли та зможе вибратися з тенет спогадів.

— Ось така історія, мила, — нарешті тихо, майже пошепки, відказала Дарина.

— І все? Невже ви більше не бачилися?